Діти вигнали батька на мороз, не знаючи, хто знайде його в кучугурі

Дмитро виглядав зламаним. Андрій не відразу знайшов, що сказати. Він розумів, що цей момент може визначити все подальше життя не тільки Дмитра, а й його онука.

— Тобі потрібно зрозуміти, що важливо для Тимофія, — сказав він, намагаючись говорити якомога м’якше. — Ти впевнений, що боротьба — це те, що йому потрібно зараз?

Дмитро мовчав, і його мовчання було красномовнішим за будь-які слова.

Наступного дня Тимофій сам прийшов до Андрія Васильовича. Хлопчик виглядав незвично тихим і пригніченим. Він сів поруч із дідом і довго мовчав, дивлячись у підлогу.

— Щось сталося? — обережно запитав Андрій.

Тимофій підняв очі.

— Діду, мама сказала, що ми можемо поїхати. Це правда?

У цей момент Андрій відчув, як на нього опустився весь тягар цієї ситуації. Він обійняв онука, намагаючись підібрати слова.

— Тимошо, твої мама й тато хочуть, щоб ти був щасливий, — почав він. — І я впевнений, що вони все зроблять, щоб тобі було добре.

— Але я не хочу їхати, — перебив хлопчик, міцніше притискаючись до діда. — Я не хочу, щоб мама й тато більше сварилися.

Сльози почали стікати по його щоках, і Андрій відчув, як у його грудях піднімається важкість.

— Тимофію, я знаю, що це важко. Але іноді дорослим теж потрібен час, щоб усе зрозуміти.

Хлопчик мовчав, а потім тихо сказав:

— А ти будеш зі мною?

Андрій Васильович не зміг стримати сліз.

— Звичайно буду, — твердо відповів він.

Ця сцена залишила глибокий слід у душі Андрія. Він бачив, як ситуація руйнує не тільки Дмитра, а й його онука. Він вирішив, що більше не може залишатися осторонь.

Наступного дня він приїхав до Вікторії. Дмитро не знав про цей візит, але Андрій відчував, що повинен поговорити з нею сам. Вікторія відкрила двері, здивувавшись його появі.

— Андрію Васильовичу, щось сталося? — запитала вона, явно напружена.

— Нам потрібно поговорити, — спокійно відповів він.

Вона неохоче запросила його всередину. У будинку було тихо, і Андрій помітив, що Тимофія немає.

— Я розумію, що у вас із Дмитром усе складно, — почав він, сідаючи на стілець. — І я не збираюся вчити вас життю. Але, Вікторіє, подумайте про Тимофія.

— Саме про це я і думаю, — різко відповіла вона. — Йому буде краще далеко від цих сварок і напруги.

— Але хіба ви не розумієте, що розлука з одним із батьків буде для нього ще болючішою?

Вікторія замовкла. Її погляд став м’якшим, але вона все ще тримала оборону.

— Я хочу, щоб він був щасливий, — тихо сказала вона.

— Тоді поговоріть із Дмитром. Спробуйте знайти рішення, яке буде кращим для всіх.

Андрій не чекав, що її думка зміниться миттєво. Він лише сподівався, що його слова зачеплять щось усередині неї.

Увечері того ж дня Дмитро зателефонував батькові.

— Тату, Вікторія сказала, що хоче обговорити все заново. Вона запропонувала тимчасово відкласти переїзд.

— Це хороша новина, Дімо. Тепер головне — не втратити цей шанс.

Дмитро видихнув, і в його голосі прозвучала надія. Андрій розумів, що попереду на них чекає ще багато труднощів. Але він був готовий зробити все, щоб допомогти зберегти сім’ю, заради якої він так довго боровся.

Наступні тижні пройшли в постійних обговореннях. Вікторія і Дмитро намагалися знайти компроміс, але кожна розмова залишала після себе важкий осад. Вони немов ходили по колу: крок назустріч, потім два назад. Андрій Васильович залишався поруч із сином, готовий у будь-який момент підставити плече. Однак він бачив, що Дмитро втрачає сили. Занадто багато емоцій, занадто мало надії.

— Тату, іноді мені здається, що це все дарма, — зізнався Дмитро якось увечері, сидячи на ганку Валентини. — Ми з Вікторією занадто різні.

Андрій уважно подивився на сина.

— Можливо, Дімо. Але ти повинен бути впевнений, що зробив усе, що міг. Не для неї, не для себе, а заради Тимофія.

Дмитро кивнув, але в його очах читалася внутрішня боротьба. Тим часом Вікторія все частіше залишала Тимофія з Дмитром. Вона казала, що це дає їй можливість подумати і розібратися в собі, але Андрій помічав, як хлопчик стає дедалі замкнутішим.

Одного разу, сидячи з дідом на лавочці у дворі, Тимофій несподівано запитав:

— Діду, а ти коли-небудь думав, що все може стати як раніше?