Досвідчений лісник знайшов цуценя в серці лісу і не повірив своїм очам, відкривши його сумку

Лісник Андрій Вікторович Смирнов відчинив двері старенького УАЗу і вдихнув вологе, колюче повітря раннього ранку. Вже понад двадцять років він працював у цьому лісі і знав кожен поворот, кожну стежку, кожен звук, який тут міг з’явитися. Але сьогодні щось було не так.

Він тільки звернув на вузьку доріжку, коли почув цей тонкий, надривистий чи то писк, чи то вереск. Андрій вимкнув двигун. У лісі одразу стало тихо.

Скиглення повторилося — жалібне, пронизливе, з якимось незрозумілим болем. Так не кричать ні лисиці, ні козулі, ні зайці. Так не звучить навіть поранений звір. У цьому був страх. І відчай.

— Хто там? — пробурмотів він, хапаючи ліхтар.

Під чоботами захрустіла хвоя. Ліс був густим. Він йшов ледь помітною стежкою, освітлюючи землю попереду білим променем. Скиглення ставало все виразнішим, ніби хтось маленький кличе, боячись, що його не почують. За поворотом Андрій різко зупинився, ніби вперся поглядом у щось неймовірне.

На землі, серед намоклих голок, сиділо крихітне цуценя німецької вівчарки. Тижні чотири від сили. Воно тремтіло всім тілом, як листок на вітрі. Мокра шерстка збилася жмутами, на мордочці — бруд, очі величезні, чорні, блискучі від сліз.

Але найбільше уваги привертав мішок — старий, кормовий, у плямах землі. Цуценя буквально обіймало його: передні лапки обхопили тканину, мордочка притиснута до бічної складки. Щоразу, коли Андрій робив крок, малюк верещав і притискався до мішка сильніше. Наче захищав те, що всередині.

— Тихо, тихо, малюк, — Андрій опустився навпочіпки, намагаючись не злякати.

Цуценя не тікало. Сил у нього, схоже, вже й не було. Але верещало воно жалібно, відчайдушно, так, ніби розуміло: якщо мішок заберуть, воно втратить щось найважливіше в житті.

Андрій повільно простягнув руку, щоб хоча б переконатися, що цуценя не поранене. Але малюк одразу ж зіщулився, знову жалібно пискнув і всім своїм худеньким тільцем накрив мішок, немов закривав собою скарб. Саме в цей момент лісник зрозумів: це не загублене цуценя. І не втекло з дому. Тут явно сталося щось страшне. І вирішувати це одному було не можна.

Андрій піднявся, дістав рацію і, дивлячись на тремтячого малюка, тихо сказав:…