Двоє вантажників, порожній дім і засідка в сараї: як одна фальшива риболовля викрила таємне життя моєї дружини
«Заради нас сказала, що все життя зі мною мучилася?». «Я втомилася! — закричала вона. — Ти ніколи мене не чув, ніколи не хотів змінювати життя».
«Я не збиралася вмирати в цьому домі з краном, що тече, і твоїми вічними “потім полагоджу”». «Значить, вирішила викинути кран разом із сантехніком, — тихо сказав я. — Тільки ти забула, що цей сантехнік теж трохи тямить, як труби до закону підводити».
Ми стояли навпроти одне одного, майже не дихаючи. Марина зіщулилася біля стіни, ніби намагаючись стати невидимою. Але саме вона першою порушила цю крижану паузу.
«Мам, — раптом сказала вона. — А якщо тато має рацію? Якщо це справді неправильно?».
«Ти теж проти мене? — Оксана обернулася до неї, в голосі істерика. — Після всього, що я для тебе робила?». «Ти робила, так, — Марина стиснула кулаки. — Не тільки ти робила, а й він робив».
«І дім цей не тільки твій. І моє життя — не поле бою між вами». Ось тут я вперше за весь цей час побачив у ній не тільки учасницю змови, а й людину, яка застрягла між двома дорослими егоїзмами.
Вона, звісно, винна, що пішла за матір’ю, але й її використали як пішак. «Я не хочу, щоб ви одне одного саджали, — прошепотіла вона. — Я не хочу цих судів, розбірок. Тату, може, можна просто домовитися?».
«Домовитися можна було до того, як мене почали викидати, — тяжко сказав я. — Тепер домовленість буде тільки письмова, через суд, щоб потім ніхто не сказав, що його обдурили». Оксана опустилася на стілець.
«Ти мене ненавидиш, так?» — спитала вона. «Ненависть — це коли ще є тепло, — відповів я. — У мене до тебе лишилося тільки відчуття, що я двадцять років жив із людиною, якої не знав».
«Я не мщу тобі зі злості, Оксано. Я просто не дам вам наступити мені на горло й зробити вигляд, що це нормально». Ніч знову минула у важкій тиші.
Тільки тепер ця тиша була не від мого незнання, а від їхнього страху. Вони розуміли: план дав тріщину. Вранці, коли я пив чай, її телефон розривався від дзвінків.
Голос Артема долинав крізь тонку стіну кухні: «Як він устиг подати? Ти ж казала, все чисто. А сперечатися можна, але буде тяганина».
«Ні, Оксано, тиснути на нього зараз небезпечно: будь-який наїзд він поверне проти тебе. Так, про поліцію чув. Хай верещить, але дім поки чіпати не можна».
Я слухав це й відчував дивне задоволення. Вони вперше за довгий час опинилися в становищі тих, хто озирається. І це була не бандитська помста, не побитий посуд, а звичайні державні печатки, які раптом стали на моєму боці.
Минуло кілька місяців. Суд, експертизи, допити, нескінченні папери: це був не красивий фільм із швидким фіналом, а довга, виснажлива війна нервів. Оксана кілька разів намагалася поговорити по-людськи, пропонувала якісь суми гривень, мирові угоди.
Але щоразу, коли я згадував, як вона називала мої речі сміттям і як спокійно викреслювала мене з життя, всередині щось жорстко казало: «Ні». У підсумку суд визнав той правочин недійсним. Довіреність — простроченою, підпис — сумнівним, процедуру — порушеною.
Дім повернувся в початковий стан, по половині на кожного. Артем отримав свої неприємності: на нього відкрили перевірку по інших справах, і доля його мене мало цікавила. Дружину не посадили, звісно, до криміналу не дотягнули, але на її обличчі з’явився новий штрих — вічна втома від ходіння по інстанціях.
Ми з Оксаною розлучилися. Без скандалу, сухо, через той самий ЦНАП, де вона колись намагалася мене обійти. Я залишив їй частину гривень, які вдалося витрусити з тих мутних оборудок, забрав свою частку дому й через пів року продав…
