Дивна поведінка вівчарки на прощанні: чому собака не відходила від господаря

«Він знав, що вона знадобиться тобі, щоб пережити це горе», – закінчила она мысль мужа. Того вечора, коли сонце сідало за українськими пагорбами, заливаючи все золотистим світлом, маленьке цуценя вже лежало в м’якому пледі. Вона знаходилася в кабінеті кінологічного відділу, у спеціально підготовленій коробці, а поруч сидів Рекс. Він був нерухомий, але гранично уважний до кожного шереху.

Періодично Рекс нахиляв голову, заглядаючи всередину коробки, перевіряючи, чи все гаразд із підопічною. Його погляд змінився: він був уже не тривожним, як на похоронах, а спокійним і впевненим. У ньому більше не було страху втрати, тільки чітка мета. Медсестра, яка була присутня на похоронах, оглянула цуценя і підтвердила сприятливий прогноз.

Вона запевнила всіх, що малятко виживе, незважаючи на холод, зневоднення і довгі години в закритій труні. Жінка підняла на поліцейських очі, блискучі від сліз розчулення. «Це справжнє диво», – промовила вона тихо. Офіцери, що проходили повз скляні двері кабінету, зупинялися як укопані.

Деякі просто дивилися через скло, віддаючи данину поваги вірності тварини. Деякі заходили на хвилину, щоб мовчки посидіти поруч із Рексом і підтримати його. Атмосфера в поліцейській дільниці кардинально змінилася за цей вечір. Це вже не була просто чергова справа про загиблого офіцера, статистика втрат.

Історія стала особистою для кожного співробітника відділу. А потім до дільниці прийшла Анна, все ще стискаючи в руках той самий лист, зім’ятий до складок.

Вона сіла поруч із Рексом на підлогу і довго не могла заговорити, збираючись із думками. Жінка просто дивилася на пса, наче вперше побачила не службового собаку, а живу душу, що зберігає частинку її чоловіка.

«Ти все знав!», — прошепотіла вона нарешті, гладячи жорстку шерсть. «Він довірив тебе їй, а її — тобі». Рекс повільно повернувся до неї і поклав важку морду їй на коліна, визнаючи спорідненість. Вона простягнула руку, погладила його по розумній голові, відчуваючи тепло, що виходило від нього.

Він не ворухнувся, тільки прикрив очі, приймаючи ласку.

У цей момент між ними виникла тиша, але не порожня і гнітюча, а наповнена сенсом. Анна подивилася на спляче цуценя, а потім, не відриваючи погляду, тихо промовила: «Вона знатиме, хто ти був. І ким був її батько».

І в цей момент кожен, хто знаходився в тому кабінеті, чітко зрозумів одну річ. У цієї дівчинки, нехай і крихітної, вже була справжня сім’я. Сім’я, яку залишив їй батько в особі свого найвірнішого і найвідданішого друга. Пізніше ввечері Борис, стоячи біля вікна і дивлячись на нічне місто, дочитував рядки листа, що залишилися.

У ньому Даніїл писав прощальні слова: «Я знав, що вже не повернуся додому. Тієї ночі я відчував, як життя йде з мене по краплі. Але я тримався стільки, скільки міг, заради неї. І Рекс… Він не пішов, хоча міг врятуватися»…