Дивна поведінка вівчарки на прощанні: чому собака не відходила від господаря

«Він зігрівав мене своїм тілом, лизав обличчя, намагався підняти мене на ноги. Але потім він усе зрозумів і прийняв неминуче. Тоді я просто притиснув цуценя до грудей і прошепотів йому одну команду: «Охороняй». Він зрозумів мене одразу, адже він завжди розумів мене без слів».

Борис заплющив очі і стиснув листа в кулаці, стримуючи емоції. Йому раптом відчайдушно захотілося повірити, що душа Даніїла ще тут, десь поруч із ними.

Що він бачить, як Рекс сидить на варті, як його маленька донька спить під теплою ковдрою, як дружина посміхається крізь сльози. Наступного ранку департамент поліції зібрався на термінове оперативне засідання.

Питання на порядку денному було лише одне: що робити зі знайденим цуценям? Відповідь була очевидною для всіх присутніх офіцерів. «Вона залишається з Анною», – твердо сказав Борис, оглядаючи колег. «І з Рексом, це навіть не обговорюється».

Ніхто не посмів заперечити, жоден голос не пролунав проти цього рішення. Тому що всі знали просту істину. Це не просто собака, знайдена на вулиці. Це остання воля їхнього загиблого товариша, його заповіт.

І він заслужив своєю службою і загибеллю, щоб вона була виконана беззаперечно. З цього дня у Рекса з’явилася нова життєва місія. Він не просто втратив улюбленого напарника того фатального дня. Він знайшов нову мету існування.

Тижні минали, життя поступово поверталося у звичне русло. Анна дала цуценяті ім’я Лера, і вона росла під невсипущим наглядом Рекса, який не відходив від неї ні на крок. Коли вона пищала уві сні, він одразу ж опинявся поруч, перевіряючи ситуацію. Коли вона спала, він лежав поруч на килимі, уткнувшись носом у край її ковдри.

Він більше не гавкав без вагомої причини і не лякав сусідів. Він більше не скиглив від туги ночами. Він просто був поруч, завжди і скрізь. Тихий, як тінь, і сильний, як кам’яна стіна.

Анна одного разу сказала Борису, спостерігаючи за їхніми іграми: «Він не просто охороняє її як службовий пес. Він любить її. Любить як рідний батько». Минуло кілька місяців, зима повільно відступала, поступаючись місцем ранній українській весні.

У будинку Анни було тихо і затишно, тільки слабкий скрип підлоги під її кроками і веселий гавкіт доносився з тераси. Вона вийшла на ґанок із чашкою гарячого чаю, і перед нею відкрилася знайома і рідна картина.

Рекс лежав біля сходинок, гріючись на сонці, а Лера, вже помітно підросла і сповнена енергії, бігала навколо нього, граючись із його пухнастим хвостом. Він майже не ворушився, тільки ліниво піднімав очі, уважно стежачи за кожним її рухом…