Дивне прохання таксиста: чому мені довелося ховатися у власній поїздці.

— Коротше, план такий, — Ігор перейшов на діловий тон. — Сьогодні дарчу оформляємо, все чисто, по закону. Через місяць подаємо позов про визнання угоди недійсною. Висновок психіатра в нас буде, свідків знайдемо — сусідка там є одна, яка за гроші що завгодно підпише. Ще місяць-два на суд. До весни квартира моя. Потім розлучення, поділ майна. Оленці — дулю з маком, тому що квартира буде не спільно нажита, а отримана мною в результаті судового рішення. Красиво, так?

— Красиво, — буркнув Віктор, і Олена почула в його голосі огиду, яку він насилу стримував.

Але Ігор, мабуть, нічого не помітив.

— Гаразд, Серього, приїхали майже. Завтра зідзвонимося. Так, і щодо лікаря: нехай не борзіє з ціною. Сто штук його стеля, більше не дам. За ці гроші він повинен і висновок написати, і в суді, якщо треба, підтвердити. Усе, давай. — Телефон пискнув. — Відключаюся.

Машина звернула і зупинилася.

— Приїхали, Ігоре Петровичу, — сказав Віктор. — Нотаріальна контора он там, через дорогу.

— Бачу. Оленка вже всередині?

— Так, я її висадив біля входу хвилин двадцять тому, як ви й просили. Сказала, що почекає вас у приймальні.

— Чудово. Послужлива дружина — це добре. — Ігор хмикнув, і в його голосі було щось таке, від чого в Олени в багажнику стиснулися кулаки. — Гаразд, піду. Ти тут почекай, раптом знадобишся. Може, потім у банк ще заїхати доведеться, документи забрати.

Грюкнули двері. Кроки по асфальту, що віддаляються. Потім тиша.

Олена лежала в темряві, не в силах поворухнутися. Усе її тіло оніміло, немов вона пролежала так не пів години, а цілу вічність. У голові крутилися уривки почутої розмови: «Стара здорова, як кінь, але це неважливо», «З Оленкою розберуся», «Два роки з Христиною», «Дурепа, нічого не розуміє». Дурепа. П’ятнадцять років шлюбу, і вона для нього — дурепа. Жінка, яка готувала йому вечері, прала його сорочки, терпіла його поганий настрій після роботи. Жінка, яка тричі намагалася завагітніти і тричі втрачала дітей на ранніх термінах, а він казав: «Нічого, спробуємо ще», а потім перестав говорити навіть це. Жінка, яка вірила кожному його слову, кожному обіцянню, кожній усмішці.

Кришка багажника відчинилася, і Олена заплющила очі від світла. Обличчя Віктора було блідим.

— Олено Сергіївно, він пішов. Зайшов у контору.

Вона сіла, хапаючи ротом повітря, як риба, викинута на берег. Ноги не слухалися. Віктор простягнув руку і допоміг їй вибратися.

— Ви все чули?

Вона кивнула. Говорити не було сил.

— Мені дуже шкода, — тихо сказав Віктор. — Я мав сказати вам раніше. Давно мав. Але я боявся. Ігор Петрович, він людина серйозна, вміє залякувати. Натякав, що знає людей, які можуть проблеми влаштувати. Я боягуз, Олено Сергіївно. Пробачте мені.

Олена подивилася на нього — на цього немолодого чоловіка зі втомленими очима, який ризикував роботою і, можливо, чимось більшим, щоб сказати їй правду. Який же він боягуз? Він єдиний, хто виявився чесним.

— Ви не боягуз, — сказала вона, і голос її здригнувся. — Ви єдина людина, яка поставилася до мене як до людини. Дякую вам, Вікторе. Дякую.

Вона дістала із сумки телефон. Пальці тремтіли так сильно, що вона двічі промахнулася повз потрібну іконку. Але потім усе-таки набрала номер.

— Бабусю?

— Це я.

— Ти вже в нотаріуса?

— Скоро буду, Оленочко. Таксі викликала, як домовлялися.

— Бабусю, послухай мене уважно. Не їдь до нотаріуса. Розвертайся і їдь додому.

— Що сталося? Оленочко, ти мене лякаєш.

— Я все поясню, тільки не зараз. Не по телефону. Будь ласка, бабусю, довірся мені. Їдь додому і чекай. Я скоро приїду.

— Добре, — голос бабусі став серйозним, без зайвих запитань. За вісімдесят два роки вона навчилася відчувати, коли справа не терпить суперечок. — Їду додому. Чекаю на тебе.

Потім Олена набрала інший номер — той, який знала напам’ять, але ніколи не думала, що доведеться ним скористатися.

— Поліція? Мені потрібно повідомити про шахрайство, що готується.

Голос у слухавці був спокійним і діловим: жінка-диспетчер ставила запитання чітко, без зайвих емоцій. Олена відповідала, намагаючись не збиватися, хоча губи тремтіли і слова плуталися. Адреса нотаріальної контори. Ім’я чоловіка. Суть злочину. Вона чула власний голос немов збоку: рівний, майже механічний, наче говорив хтось інший.

— Залишайтеся на місці, — сказала диспетчер. — Наряд буде через 10–15 хвилин. Не робіть жодних дій до приїзду поліції.

Олена опустила телефон і подивилася на Віктора. Той стояв поруч із машиною, засунувши руки в кишені куртки. Обличчя в нього було сірим, осунутим, немов він постарів на кілька років за останню годину.

— Поліція їде, — сказала вона.

Віктор кивнув.

— Правильно зробили. Я готовий дати свідчення. Розкажу все, що чув за ці роки. Нехай знають, з ким мають справу.

Вони стояли на тротуарі навпроти нотаріальної контори — двоповерхової будівлі з вивіскою «Нотаріус Бєляєва М.А.» і пластиковими вікнами, в яких відбивалося сіре небо. Звичайна будівля, яких тисячі в місті. Скільки доль тут вирішувалося, скільки документів підписувалося. І скільки з них були частиною чийогось обману…

Олена дивилася на вхідні двері — дерев’яні, темно-коричневі, з латунною ручкою. Там, за цими дверима, зараз знаходився її чоловік. Людина, з якою вона прожила п’ятнадцять років. Людина, яку вона любила — або думала, що любила. Людина, яка планувала вкрасти в її бабусі квартиру, а потім викинути її саму зі свого життя, як використану річ.

Дивно, але вона не відчувала злості. Поки що не відчувала. Було тільки заціпеніння — таке глибоке і всеосяжне, немов її занурили в крижану воду. Думки рухалися повільно, як риби під льодом. Вона розуміла, що повинна щось відчувати: лють, біль, відчай. Але всередині була тільки порожнеча.

Віктор дістав із машини пляшку води і простягнув їй.

— Випийте. Ви бліда зовсім.

Олена взяла пляшку і зробила кілька ковтків. Вода була теплою і несмачною, але трохи допомогла: у голові прояснилося.

— Вікторе, — сказала вона, — розкажіть мені про нього. Про Ігоря. Що ви ще знаєте?

Водій помовчав, дивлячись кудись убік.

— Багато чого знаю, Олено Сергіївно. За десять років наслухався. Він же мене за людину не вважав: так, обслуга, функція. При мені розмовляв по телефону, з партнерами зустрічався, з… — він зам’явся, — з жінками.

— З жінками? Христина… Вона давно?