Дивні звуки з кімнати: багатій дізнався таємницю нової доглядальниці

— Борщ, котлети, каші. Дієтичне, якщо потрібно.

— Потрібно. Умови такі: живете тут, у маленькій кімнаті за кухнею. Вихідний один раз на два тижні, тільки з мого дозволу. Зарплата — вісім тисяч гривень на місяць. Їжа за мій рахунок. Але… словом, поглядом, дією… якщо пропаде хоч копійка, якщо від вас пахнутиме спиртним, я вас не просто вижену. Я зроблю так, що ви повернетеся туди, звідки вийшли, досиджувати термін. Зв’язки у мене залишилися. Вам ясно?

Це була жорстка, принизлива промова. Він знав це. Але він хотів зламати її одразу, перевірити на міцність. Якщо почне ридати або качати права — нехай іде зараз.

Антоніна мовчала пару секунд, потім повільно кивнула.

— Мені ясно, Григорію Іллічу. Тільки в мене теж є умови.

У Безсонова брови полізли вгору.

— Умови? У вас?

— Так. Я медик, а не прислуга. Якщо я займаюся здоров’ям дитини, ви в процес лікування не втручайтеся. Не вказуйте, як робити масаж, не скасовуйте процедуру, тому що їй боляче або вона не хоче. Жалість — поганий лікар.

У її голосі раптом прорізалася сталь. Та сама, професійна жорсткість, яка буває у хірургів і досвідчених сестер. Вона дивилася на нього не як на господаря, а як на рівного.

Григорій хмикнув. Це йому сподобалося. Десь у глибині душі, зовсім трохи.

— Добре, — буркнув він. — Ходімо, покажу фронт роботи.

Він повів її по коридору. Відкрив двері в дитячу.

— Катю, до нас прийшли, — голосно сказав він.

Дівчинка навіть не обернулася. Антоніна пройшла в кімнату. Не стала охати, причитати «ах, бідненька». Вона підійшла до ліжка, діловито окинула поглядом тумбочку з ліками, поправила ковдру, що збилася в ногах. Потім акуратно, але владно зняла з голови Каті навушники.

Катя здригнулася, різко обернулася, готова зашипіти, вкусити. Її очі, повні злості, зустрілися зі спокійним поглядом Антоніни.

— Привіт, Катерино, — сказала жінка просто. — Мене Тоня звати. Я тобі подушку поправлю, а то шия затекла, я бачу.

Вона спритним, відпрацьованим рухом підняла голову дівчинки, збила подушку і поклала назад. Рухи були скупі, сильні і напрочуд дбайливі.

— І пролежні треба перевірити, — додала вона вже не Каті, а самій собі. — Матрац у вас хороший, але лежати пластом шкідливо. — Вона повернулася до Григорія. — Мені потрібно переодягнутися і вимити руки. Де ванна?

— По коридору праворуч, — відповів Безсонов.

Коли вона вийшла, він подивився на внучку. Катя дивилася вслід новій доглядальниці. У її погляді було здивування. Вперше за довгий час хтось не сюсюкав з нею і не боявся її.

— Діду, вона хто? — запитала Катя хрипким від довгого мовчання голосом.

— Фельдфебель у спідниці, — усміхнувся Григорій Ілліч, відчуваючи дивне полегшення. — Схоже, Катерино, наше солодке життя закінчилося.

Він вийшов у коридор. Серце все ще нило, але тиша у квартирі змінилася. Вона перестала бути мертвою. У ній з’явився звук чужих кроків і запах дешевого мила, який чомусь вселяв надію.

«Випробувальний термін. Двадцять чотири години», — подумав він, закриваючи двері у свій кабінет. Але інтуїція старого опера підказувала — ця затримається.

Ранок почався не зі звичного човгання або дзвону розбитої чашки, а із запаху. Густого, теплого, майже забутого запаху, який, здавалося, просочився крізь стіни старого будинку прямо з дитинства Григорія Ілліча. Пахло томленою пшоняною кашею і пряженим молоком.

Безсонов відкрив очі, втупившись у стелю з ліпниною. Годинник на тумбочці — масивний радянський будильник «Янтар» — показував 7:00. За армійською звичкою він прокидався за хвилину до дзвінка. Але сьогодні тиша у квартирі була іншою. Вона не тиснула, а вичікувала.

Він сів на ліжко і опустив ноги в холодні капці. Коліно стрельнуло звичним болем, нагадуючи про вогкість за вікном. Листопад 2012 року видався вогким, сірим, схожим на запрану онучу.

Григорій одягнув халат, затягнув пояс з такою силою, ніби збирався на плац, і вийшов у коридор. Двері в кімнату прислуги, вузьку комірчину за кухнею, були розчинені. Постіль ідеально заправлена, жодної складки. На стільці акуратною стопкою лежали речі Антоніни.

На кухні його чекала картина, від якої старий на секунду завмер у дверях. Антоніна стояла біля плити. На ній був білий медичний халат. Не той, що носять у сучасних клініках — короткий і приталений, а суворий, старого зразка, застебнутий на всі ґудзики, нижче колін. Волосся прибране під щільну хустку. Вона помішувала щось у каструлі, і рухи її ліктя були ритмічними, чіткими, позбавленими метушні.

— Доброго ранку, Григорію Іллічу. — Вона не обернулася, ніби у неї були очі на потилиці. — Сніданок через три хвилини. Сідайте.

На столі, який зазвичай був завалений газетами і рахунками за квартиру, лежала чиста лляна серветка. Прибори розкладені строго паралельно.

— Вільно, Антоніно Павлівно! — буркнув він, сідаючи на своє місце. — Звідки халат?

— Свій. З дому взяла. — Вона поставила перед ним тарілку. Каша була янтарно-жовтою з маленьким озерцем танучого масла посередині. — Я звикла працювати у формі. Дисциплінує. І мене, і пацієнта.

Григорій зачерпнув ложку. Смак був ідеальним. У міру солоний, у міру солодкий, зерно до зерна. Останній раз таку кашу варила його покійна дружина, Віра, років двадцять тому.

— А внучці?