Дивні звуки з кімнати: багатій дізнався таємницю нової доглядальниці

— у голосі внучки була зрада.

— Потерпи, я сказав. Антоніна Павлівна знає, що робить.

Він розвернувся і вийшов, щільно закривши за собою двері. Ноги його тремтіли. Він дійшов до кухні, дістав із шафки пляшку коньяку, плеснув у чайну чашку і випив залпом, не відчуваючи смаку. За стіною знову пролунав стогін, що переходив у глухе ридання. Але тепер у ньому не було істерики. Була тільки робота. Важка, брудна робота з повернення людини до життя.

До обіду у квартирі запанувала тиша. Але це була інша тиша. Втомлена, важка, як повітря після грози. Григорій сидів у вітальні перед телевізором, де крутили новини про курс долара і затори в Києві. Але звуку не чув. Він чекав.

Двері дитячої відкрилися. Вийшла Антоніна. Вона зняла халат, залишившись у простій ситцевій сукні. Вигляд у неї був виснажений, руки червоні, припухлі. Вона пройшла на кухню, загриміла чайником.

Григорій піднявся і, спираючись на тростину, підійшов до дверей дитячої. Катя лежала тихо. Вона не відвернулася до стіни, вона лежала на спині, дивлячись у стелю. Обличчя було заплаканим, мокре волосся прилипло до щік. Планшета поруч не було.

— Катрусю! — покликав він.

Вона повільно повернула голову. В очах не було злості. Була втома і якесь нове, дивне здивування. Вона поворухнула пальцями ніг під ковдрою.

— Вона божевільна, діду, — прошепотіла Катя. — У мене спина горить. Просто вогнем горить.

— Це кров пішла, — сказав Григорій, згадавши слова Антоніни. — Значить, жива спина-то.

— Я їсти хочу, — раптом сказала внучка. — Жахливо хочу їсти.

Григорій моргнув. Останні місяці доводилося вмовляти її з’їсти хоч ложку йогурту.

— Зараз, Тоня там щось…

У цей момент у кімнату увійшла Антоніна. У руках вона несла тарілку, але пахла не супом. Пахла чимось неймовірно затишним, солодким, ванільним. На тарілці лежали три рум’яні булочки, посипані цукровою пудрою.

— Це «жайворонки», — сказала Тоня буденним тоном, ставлячи тарілку на груди дівчинки. — Тісто дріжджове, легке. Я встигла поставити, поки ти дулася вранці.

Катя вдихнула запах, її ніздрі здригнулися. Дитячий голод, природний і потужний, пробився крізь образу і депресію.

— Я тебе ненавиджу, — сказала вона, хватаючи булочку.

— Їж на здоров’я, — незворушно відповіла Антоніна. — Кров розігнали, тепер глюкоза потрібна мозку. А то він у тебе від інтернету зовсім закис.

Вона повернулася до виходу.

— Антоніно Павлівно! — гукнув він. — Треба поговорити.

У кабінеті пахло старою шкірою і тютюном, хоча Григорій кинув палити десять років тому.

— Сідайте, — він указав на стілець для відвідувачів.

Антоніна сіла, поклавши натруджені руки на коліна. Вона не виглядала переможницею. Вона виглядала жінкою, яка просто добре зробила важку роботу.

— Я погарячкував, — видавив із себе Григорій. Ці слова давалися йому важко, як вирвані зуби. Полковники не вибачаються. — Щодо садистки. Був неправий.

— Буває, — просто відповіла вона. — Родичі завжди панікують, це нормально. Головне, щоб не заважали.

— Де ви навчилися так ламати? — він кивнув у бік дитячої.

— У колонії, — спокійно відповіла вона. — Там зарядок нормальних немає, ліків теж. А баби спини рвуть на швейці — по дванадцять годин за машинками. У остеохондрозу таке, що вити хочеться. Ось я їх і правила. Руками. Більше нічим було. Мене там поважали, навіть блатні не чіпали.

Григорій подивився на її руки. Тепер він бачив у них не руки злодійки, а інструмент. Грубий, але ефективний.

— Скажіть чесно, Тоню, шанс є?

Вона помовчала, дивлячись у вікно, де вітер гнав по двору мокре листя.

— Ноги у неї живі, чутливість збережена. Проблема в голові. Вона себе поховала, а я її викопаю. Тільки…

— Що?

— Мені потрібен повний карт-бланш. Завтра я змушу її встати на карачки. Буде кричати, буде ридати. Витримаєте?

Григорій згадав, як Катя з жадібністю вгризалася в цукрову булочку. Згадав, як вона сказала «спина горить». У цьому вогні згорала її хвороба.

— Витримаю, — твердо сказав він. — Дійте, товаришу головлікар.

Антоніна вперше за день ледь помітно посміхнулася. Посмішка торкнулася тільки куточків губ, але обличчя її одразу стало м’якшим, молодшим.

— І ще, Григорію Іллічу, у вас чай є? Нормальний, листовий. А то в пакетиках — це пил дорожній, а не чай.

— Знайдемо, — хмикнув він. — У серванті, у жерстяній банці. Індійський, зі слоном. Беріг для особливого випадку.

— Думаю, випадок настав. Ходімо пити чай.

Увечері, коли будинок занурився в сон, Григорій Ілліч за старою звичкою здійснював обхід. Заглянув у кухню. Чистота ідеальна, ні крихти. Зайшов у дитячу. Катя спала, розкинувши руки. Планшета не було. На тумбочці стояла порожня тарілка зі слідами цукрової пудри. Дихання дівчинки було рівним, глибоким.

Григорій підійшов до книжкової шафи в коридорі, де зберігав заначку на чорний день. Конверт із двадцятьма тисячами гривень. Перевірив. Конверт був на місці. Він перерахував купюри. Усі до однієї. Сором кольнув його гострою голкою. Він усе ще не довіряв їй.

«Зечка є зечка», — шепотів його досвід оперативника. «У неї золоті руки», — сперечався голос здорового глузду. Він сховав конверт глибше, у томик «Кобзаря». Символічно.

Григорій пішов у свою спальню, але довго не міг заснути. Йому вчувався запах камфори і здоби, дивна суміш болю і затишку, яка тепер оселилася в його квартирі. Режим тиші був порушений, і це, здається, було найкращим, що сталося з ними за останні пів року.

Небо над містом висіло низькою брудною ганчіркою, з якої то сипалася крижана крупа, то лив нудний нескінченний дощ, перетворюючи двори на місиво з мокрого снігу та реагентів. У таку погоду навіть здоровій людині хотілося залізти під ковдру і не висовуватися. А у квартирі Безсонова атмосфера і зовсім згустилася до стану киселю.

Минув тиждень з моменту появи Антоніни. Це був тиждень тихої війни. Катя, позбавлена своєї головної зброї — планшета, вела партизанську діяльність. Вона демонстративно відверталася, коли Тоня входила в кімнату, відмовлялася відповідати на запитання і їла з таким виглядом, ніби їй підсовують тюремну баланду, хоча Антоніна готувала повітряні парові котлети з телятини.

Григорій особисто спостерігав за цим протистоянням зі свого окопу — кабінету або кухні. Він почувався дивно зайвим. Раніше він був головним тюремником і єдиним глядачем у цьому театрі болю, а тепер його змістили.

У будинку змінилися запахи. Зник дух залежалості і лікарської гіркоти. Тепер пахло кварцовою лампою (Тоня знайшла старий прилад на антресолях і кварцувала кімнату за графіком), пральним порошком «Лотос» і здобним тістом.

Того вівторка Григорій повернувся з магазину з важким пакетом. Він купив гранати. Величезні, темно-бордові, з шорсткою шкіркою. На ринку за них просили шалені гроші, але продавець-азербайджанець, дізнавшись полковника, вибрав найкращі.

«Кров розганяють, гемоглобін піднімають», — бурмотів Григорій, роздягаючись у передпокої. Він хотів порадувати внучку. Зробити щось корисне, але не медичне.

Увійшовши на кухню, він застав Антоніну за дивним заняттям. Вона сиділа за столом і нанизувала на нитку сушки-малютки. Ті самі, ванільні, які любили купувати до чаю.

— Рукоділлям зайнялися? — запитав він, ставлячи пакет на стіл.

— Моторику розвиваємо, не піднімаючи голови, — відповіла Тоня. — У Каті пальці слабкі, ручку тримати розучилася, тільки по екрану тицяти може. Будемо намисто робити. — А це що? — Вона кивнула на гранат.

— Вітаміни. Для Каті.

Антоніна взяла один плід, зважила в руці.

— Хороші, тільки чистити їх — мука. Дасте ніж? Я сік вичавлю. Їй жувати зерна ліньки буде, виплюне.

Григорій відчув укол образи. Він хотів сам принести внучці ці рубінові зерна на блюдці, як коштовність. Але Тоня мала рацію: Катя скривиться і відсуне тарілку.

— Дійте, — сухо кивнув він і пішов до себе.

Через годину він почув голос внучки. Не капризний, не злий, а дзвінкий і вимогливий.

— А правда, що в тюрмі щури розміром з кішку?

Григорій насторожився. Він вийшов у коридор і прислухався біля напіввідчинених дверей. Катя напівсиділа на ліжку, обкладена подушками. Прогрес, тиждень тому вона тільки лежала. Перед нею стояла миска з сушками, і вона невміло, тремтячими пальцями намагалася продіти нитку в маленький отвір. Антоніна сиділа поруч на стільці і штопала наволочку.

— Брешуть, — спокійно відповіла Тоня, відкушуючи нитку. — Щури там звичайні, сірі, нахабні тільки. Їжу крадуть, якщо зазіваєшся. Але ми їх не боялися.

— А кого боялися?