Фатальна річниця: чому записка від офіціантки змусила Катю тікати з ресторану, не дочекавшись чоловіка

— Боявся сказати?

— Боявся квапити.

Вона засміялася.

— Ти завжди боїшся квапити. А я втомилася чекати. Давай просто жити. Кожен день. І нехай буде, що буде.

Він поцілував її.

— Давай.

Коли вони повернулися додому, Катя дізналася новину. Едуард Ростовцев помер у в’язниці. Серцевий напад, так сказали лікарі. Швидкий, безболісний. Він просто не прокинувся одного ранку.

Катя чекала, що відчує щось. Полегшення, задоволення, може, навіть радість. Але не відчула нічого. Він був частиною її минулого. Страшною, темною частиною. Але минуле залишилося позаду.

— Ти в порядку? — запитав Андрій, коли вона розповіла йому.

— Так. Дивно, але так. Він більше не може заподіяти нікому шкоди. Це все, що має значення.

— Ти права.

Вони більше не говорили про нього. Ніколи.

Через рік народилася Маша. Маленька, рожева, з темними очима Андрія і світлим волоссям Каті. Вона кричала так голосно, що було чутно на весь пологовий будинок.

— Характер буде! — сміялася акушерка.

— В маму! — сказав Андрій, тримаючи дочку на руках.

— В обох! — поправила Катя.

Вони назвали її Марією, на честь Марини. На честь усіх жінок, які не змогли жити. Маша буде жити за них усіх.

Минуло три роки. Катя стояла біля вікна, дивлячись, як Андрій катає Машу на гойдалках у дворі. Дівчинка реготала. Дзвінко, щасливо.

Поруч на підвіконні лежав медальйон. Відкритий. Два обличчя дивилися на неї. Мама і тато.

— Ви б її любили, — прошепотіла Катя. — Вона така сонячна.

За вікном Маша закричала:

— Мамо! Мамо, дивись, як високо!

Катя помахала рукою.

— Бачу, сонечко. Обережніше!

Андрій підняв голову, посміхнувся їй. Вона посміхнулася у відповідь.

Там, у ресторані, коли незнайома жінка сунула їй записку, Катя думала, що її життя скінчилося. Що все, у що вона вірила, виявилося брехнею. Вона помилялася. Її життя тільки починалося.

Перші тижні після суду були найважчими. Катя прокидалася серед ночі від кошмарів. Їй снився Едуард, його посмішка, його руки на її горлі. Вона підхоплювалася, задихаючись, і довго сиділа в темряві, намагаючись заспокоїти шалено калатаюче серце.

Андрій помітив це відразу.

— Тобі потрібна допомога, — сказав він одного ранку, коли вона вийшла на кухню з темними колами під очима. — Професійна допомога.

— Я впораюся сама.

— Катю, — він узяв її за руки, — ти пройшла через пекло. Ніхто не може впоратися з таким поодинці. Це не слабкість, це здоровий глузд.

Вона хотіла заперечити, але подивилася в його очі і побачила там не жалість, а справжню тривогу. Тривогу людини, яка любить.

— Гаразд, — сказала вона нарешті, — знайди мені хорошого фахівця.

Психолога звали Олена Михайлівна. Немолода жінка з добрими очима і спокійним голосом. Її кабінет розташовувався в тихому провулку, в старому будинку з високими стелями і скрипучими підлогами.

Перший сеанс був найважчим. Катя сиділа в м’якому кріслі, стискаючи в руках чашку з остиглим чаєм, і не знала, з чого почати.

— Розкажете про себе? — запропонувала Олена Михайлівна. — Не про те, що сталося, а про себе. Якою ви були до всього цього?

— Звичайною, — відповіла Катя після паузи. — Працювала, жила, мріяла про сім’ю. Нічого особливого.

— А що ви любили? Чим захоплювалися?

Катя задумалася. Коли вона востаннє думала про те, що любить? Здавалося, цілу вічність тому.

— Книги, — сказала вона нарешті. — Я любила читати. І готувати — мама навчила. І гуляти по парку. Просто гуляти, без мети.

— А зараз? Ви як і раніше це робите?

— Ні, зараз я… не знаю. Просто існую.

Олена Михайлівна кивнула.

— Це нормально. Після травми ми втрачаємо зв’язок з тим, що робило нас собою. Наше завдання — цей зв’язок відновити.

Вони зустрічалися двічі на тиждень. Катя розповідала про дитинство, про батьків, про той страшний день, коли їй подзвонили з поліції, про знайомство з Едуардом, про те, як вона закохалася, як вірила кожному його слову, про записку в ресторані, про втечу, про страх. Олена Михайлівна слухала, не перебиваючи. Іноді ставила питання — м’які, ненав’язливі. Допомагала розплутати клубок почуттів, в якому страх переплітався з провиною, а провина — з гнівом.

— Ви злитеся на себе, — сказала вона одного разу. — За те, що не побачили правду раніше.

— Так, — визнала Катя. — Я була сліпою, ідіоткою. Всі знаки були наявні, а я не помічала.

— Які знаки?

— Він ніколи не говорив про своє минуле, про сім’ю, про друзів. Я думала, він просто закрита людина, а насправді йому не було чого розповідати. Точніше, було, але таке, про що не розкажеш.

— І ви вважаєте, що повинні були це зрозуміти?