Фатальна річниця: чому записка від офіціантки змусила Катю тікати з ресторану, не дочекавшись чоловіка

— Яку?

Катя задумалася.

— Ти врятувала мене, врятувала інших — тих жінок, яких він міг би вбити. Це ж теж шлях — допомагати іншим.

Марина довго мовчала, дивлячись у вікно.

— Можливо, — сказала вона нарешті. — Можливо, ти права.

Через місяць Марина влаштувалася волонтером у Центр допомоги жертвам домашнього насильства. Спочатку просто відповідала на дзвінки, допомагала з документами, потім стала зустрічатися з жінками особисто, розмовляти, підтримувати, пояснювати їхні права.

— Це дивно, — розповідала вона Каті, — коли я слухаю їхні історії, я бачу себе, бачу Інну і розумію: ми всі так схожі. Всі вірили, всі любили, всі були обмануті.

— І що ти відчуваєш?

— Злість. Але вже не безсилу, а продуктивну. Я знаю, що можу допомогти, і допомагаю. Кожен день, хоч трохи, але допомагаю.

Катя обняла її.

— Інна пишалася б тобою.

— Сподіваюся.

На роботі Марина познайомилася з Павлом, тихим програмістом, який прийшов у Центр лагодити комп’ютери і залишився волонтером. Він був повною протилежністю того типу чоловіків, яких Марина знала раніше. Незграбний, сором’язливий, не вміє красиво говорити, але неймовірно добрий.

— Він приносить мені каву щоранку, — розповідала Марина зі здивуванням у голосі. — Просто так, без приводу. І посміхається цією своєю безглуздою посмішкою.

— Тобі він подобається, — констатувала Катя.

— Не знаю. Можливо… Я… Я боюся.

— Чого?

— Знову довіритися. Знову відкритися. Після всього…

Катя взяла її за руку.

— Я розумію. Правда розумію. Але знаєш що? Не всі чоловіки монстри. Є й хороші. Просто потрібно дати їм шанс.

— Як ти дала Андрію?

— Так. Як я дала Андрію.

Марина і Павло почали зустрічатися. Обережно. Повільно. Прогулянки в парку, кіно, кафе. Ніякого тиску. Ніяких очікувань.

— Він не квапить, — говорила Марина. — Взагалі. Я сказала йому, що у мене складне минуле. Він тільки кивнув і сказав: «Розповіси, коли будеш готова».

— Хороший знак.

— Так. Дуже хороший.

Тим часом стосунки Каті та Андрія поглиблювалися. Вони знали один про одного майже все. Він розповів їй про невдалий шлюб у молодості, про роботу, яка з’їдала його роками, про страх ніколи не знайти справжню любов. Вона розповіла йому про дитячі мрії, про батьків, про те, якою хотіла бачити своє життя.

— Ти все ще хочеш дітей? — запитав він одного разу.

— Так. А ти?

— Завжди хотів. Але боявся. Боявся, що з мене вийде поганий батько. Що я буду занадто зайнятий роботою, як мій батько.

— А тепер?

Він помовчав.

— Тепер хочу з тобою. Хочу навчитися бути хорошим батьком. Хочу спробувати.

Одного разу ввечері Андрій прийшов додому раніше звичайного.

— У мене для тебе дещо, — сказав він, загадково посміхаючись.

— Що?

Замість відповіді він дістав з кишені конверт. Всередині були два квитки на літак.

— Париж, — прочитала Катя. — Через тиждень. На десять днів. Ти казала, що завжди мріяла побувати. Ось.

Вона дивилася на квитки, не в силах повірити.

— Андрію, це ж шалено дорого.

— Неважливо. Ти заслужила. Ми обоє заслужили.

Вона кинулася йому на шию.

— Дякую. Дякую. Дякую. Дякую.

Париж виявився всім, про що вона мріяла. І навіть більше. Вони бродили по вуличках Монмартра, снідали круасанами в крихітних кафе, піднімалися на Ейфелеву вежу. Катя фотографувала все підряд — ліхтарі, вітрини, голубів на площах.

— Ти як дитина, — сміявся Андрій.

— Я і є дитина. Дитина, яка нарешті отримала те, про що мріяла.

Вечорами вони гуляли вздовж Сени, тримаючись за руки. Вогні відбивалися у воді, створюючи чарівну картину.

— Я щаслива, — сказала Катя одного разу. — По-справжньому щаслива. Вперше за дуже довгий час.

Андрій зупинився, повернув її до себе.

— Я теж. І хочу, щоб це ніколи не закінчувалося. — Він опустився на одне коліно, прямо там, на набережній, під м’яким світлом ліхтарів. — Катю, я люблю тебе. Ти — моя доля, моє щастя, мій дім. Виходь за мене.

Він відкрив коробочку. Каблучка з діамантом блиснула вночі. Катя дивилася на нього, на цього неймовірного чоловіка, який з’явився в найтемніший момент її життя і став світлом.

— Так, — сказала вона. — Тисячу разів так.

Вони повернулися додому зарученими. Лєна, дізнавшись новину, верещала в телефон так голосно, що Катя відсунула трубку від вуха.

— Я знала! Знала, що так буде! Він же дивився на тебе такими очима!

— Якими очима?

— Закоханими, дурненька. Це ж було очевидно з першого дня.

Марина відреагувала спокійніше, просто обняла і сказала:

— Я так за тебе рада. Ти заслужила.

— Ми обидві заслужили. Як там твій Павло?

Марина почервоніла…