Фатальна річниця: чому записка від офіціантки змусила Катю тікати з ресторану, не дочекавшись чоловіка

— Чому твоїх батьків? Чи чому взагалі?

— І те, й інше.

Едуард відкинувся на спинку стільця, якийсь час мовчав, розглядаючи її.

— Знаєш, у дитинстві я був звичайним хлопчиком. Нічого особливого. Мати — прибиральниця, батька не знав. Злидні, комуналка, бійки у дворі. Я рано зрозумів, що світ ділиться на хижаків і жертв. І вирішив, що буду хижаком.

— Це не відповідь.

— Терпіння. Перший раз це сталося випадково. Мені було 23, я працював офіціантом у дорогому ресторані. Там я познайомився з Вірою — багата вдова, самотня, нещасна. Вона закохалася в мене як дівчинка. Ми одружилися через півроку. — Катя слухала, відчуваючи, як всередині наростає нудота. — Віра була нудною, вимогливою. Постійно контролювала мене, влаштовувала сцени. Одного разу ми посварилися на сходах, і вона впала. Я міг її утримати, але не став.

— Ти вбив її.

— Я дозволив їй померти. Це різні речі. — Він посміхнувся. — Після цього я зрозумів. Ось воно. Ось моє покликання. Знаходити самотніх, нещасних жінок з грошима. Давати їм ілюзію любові. А потім звільняти їх від страждань.

— Ти хворий.

— Можливо, але я чесний, на відміну від більшості людей. Всі хочуть грошей, влади, контролю. Я просто не прикидаюся, що це не так.

Катя стиснула кулаки під столом.

— Чому мої батьки?

Едуард помовчав. Вперше його погляд став задумливим.

— Випадковість. Я шукав відповідну кандидатуру. Через соціальні мережі, некрологи, оголошення про спадщину. Побачив новину про загибель подружньої пари в автокатастрофі. Знайшов інформацію про дочку. Самотня, працює в аптеці, успадкувала непогане майно. Ідеальний варіант.

— Ти вбив їх, щоб дістатися до мене?

— Ні. — Він похитав головою. — Вони загинули самі. Я не маю до цього відношення.

— Ти брешеш. Ти сам сказав «гальмівний шланг».

— Я сказав це, щоб налякати тебе в тій ситуації. Насправді їхня смерть була справжнім нещасним випадком. Мені просто пощастило.

Катя дивилася на нього, намагаючись зрозуміти — правда чи брехня.

— Не віриш? — Він знизав плечима. — Можеш перевірити. Експертиза не знайшла слідів втручання. Я читав матеріали справи. Вантажівка на зустрічній — чиста випадковість.

— Тоді чому… чому ти сказав, що це ти?

— Тому що мені подобалося бачити твоє обличчя. Твій біль. Це… збуджує.

Катя встала. Руки тремтіли.

— Ти — гидота.

— Я знаю. — Він посміхнувся тією самою посмішкою, від якої вона колись втрачала голову. — Але ти все одно прийшла. І будеш думати про мене кожен день до кінця свого життя.

— Ні. — Вона подивилася йому прямо в очі. — Ти помиляєшся. Після сьогоднішнього дня я забуду про тебе. Ти будеш гнити у в’язниці, а я буду жити. Щасливо жити. І ти не будеш займати жодної думки в моїй голові.

Вперше на його обличчі промайнуло щось схоже на розгубленість.

— Прощавай, Едуарде. Сподіваюся, ніколи тебе більше не побачити.

Вона повернулася і вийшла. Не озирнулася.

За дверима її чекав Андрій. Він нічого не сказав, просто обняв. І вона дозволила собі розплакатися.

Суд тривав п’ять днів. Прокурор представив усі докази. Відеозапис зізнання, трофеї з сейфа, свідчення свідків, результати експертиз. Едуард захищався сам, зарозуміло, самовпевнено, намагаючись оскаржити кожну дрібницю.

Катя виступала в перший день. Розповіла все, від знайомства до втечі. Голос тремтів, але вона не зупинилася жодного разу.

Марина виступала на другий день. Говорила про сестру, якою та була, як познайомилася з Едуардом, як загинула. У залі плакали навіть судові пристави.

На третій день допитували експертів. Патологоанатом пояснював, як саме загинули жертви. Криміналіст розповідав про сліди, докази, методи розслідування.

На четвертий день — дебати сторін. Прокурор вимагав довічного ув’язнення. Едуард виголосив довгу промову про свою невинність, про підставу, про упередженість слідства.

На п’ятий день суддя зачитав вирок.

«Ростовцев Едуард Вікторович визнається винним у скоєнні вбивств трьох осіб. У замаху на вбивство. У шахрайстві в особливо великому розмірі. Суд засуджує підсудного до довічного позбавлення волі з відбуванням покарання у виправній колонії особливого режиму».

По залу пронісся шепіт. Катя сиділа нерухомо, не в силах повірити. Довічно. Він ніколи не вийде. Едуарда вивели із залу. На мить їхні очі зустрілися. Він посміхнувся. Але в цій посмішці вже не було колишньої впевненості. Тільки злість і безсилля.

Потім його вивели. Катя видихнула. Вперше за багато місяців. Вільно, на повні груди.

Після суду був банкет. Невеликий, в кабінеті Волкова. Прийшли всі, хто працював над справою. Слідчі, оперативники, експерти. Марина теж була. Тиха, задумлива, але усміхнена.

— За справедливість! — підняв келих Андрій.

— За справедливість! — відгукнулися всі.

Катя пила шампанське і відчувала дивну легкість. Ніби з плечей зняли важкий вантаж, який вона носила так довго, що забула, як це — ходити без нього.

Ближче до вечора, коли більшість розійшлася, Андрій підійшов до неї.

— Можна тебе на хвилинку?

Вони вийшли на балкон. Місто лежало внизу: вогні, машини, життя.

— Катю, я хотів дещо сказати.

— Говори.

Він помовчав, збираючись з думками.

— Всі ці місяці, працюючи з тобою, бачачи тебе щодня, я зрозумів дещо важливе. — Вона чекала. — Я люблю тебе. Прості слова. Три слова.

Катя дивилася на нього, на його втомлені очі, на сиву пасмо, на зморшки біля губ. На людину, яка була поруч у найтемніші дні, яка захищала, підтримувала, не вимагаючи нічого натомість.

— Я не чекаю відповіді, — додав він швидко, — розумію, що тобі потрібен час. Після всього, що сталося, було б дивно очікувати.

— Андрію. — Він замовк. — Я теж, — сказала вона тихо. — Не знаю, коли це почалося. Може, коли ти вперше взяв мене за руку? Може, коли приїхав серед ночі, тому що я подзвонила? Може, коли стояв за дверима в ізоляторі, готовий увірватися, якщо щось піде не так? Але я теж.

Він дивився на неї так, ніби не вірив своїм вухам.

— Ти впевнена?

Замість відповіді вона підійшла ближче і поцілувала його. Ніжно, обережно, як цілують вперше. Він обняв її, і в цих обіймах не було нічого лякаючого. Тільки тепло, захист, любов.

Наступні місяці були часом зцілення. Катя продовжувала працювати в аптеці, зняла квартиру побільше, світлу, з балконом, з видом на парк. Відвідувала могили батьків, щотижня приносила квіти, розмовляла з ними, розповідала про своє життя.

Андрій приїжджав майже щовечора. Вони вечеряли разом, гуляли по місту, дивилися фільми. Він не квапив події, розумів, що їй потрібен час. Але час йшов, і рани затягувалися.

Одного разу ввечері він приніс їй маленьку коробочку.

— Це не те, що ти думаєш, — сказав він, помітивши її погляд. — Просто подарунок.

Вона відкрила. Всередині лежав срібний медальйон, точна копія маминого.

— Оригінал — речовий доказ, його не можна забрати, — пояснив Андрій. — Але я подумав, ти могла б носити цей. Поки що.

У Каті перехопило горло.

— Звідки ти дізнався, як він виглядає?