Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

Дощ почався рівно в той момент, коли труну опустили в землю. Ніби саме небо вирішило оплакати Ольгу Волкову — жінку, яку він кохав двадцять вісім років. Або думав, що кохав. Андрій стояв біля краю могили, не помічаючи, як крижані краплі стікають по обличчю, змішуючись із чимось, що могло бути сльозами.

Навколо юрмилися люди: партнери, ділові знайомі, далекі родичі, яких він не бачив роками. Всі вони прийшли провести дружину мільйонера, але Андрій знав: більшість із них прийшли подивитися на нього самого. Подивитися, як найбагатша людина області ховає свою дружину.

— Андрію Михайловичу, — тихо промовив його водій Степан, торкаючись плеча. — Машина чекає. Волков кивнув, але не зрушив з місця. Він дивився на свіжий пагорб землі, на білі лілії, які так любила Ольга, і намагався згадати її обличчя.

Дивно, але образ розпливався, немов відображення в каламутній воді. За останні п’ять років хвороби він так часто бачив її змученою, виснаженою, що майже забув, якою вона була раніше: веселою, дзвінкоголосою, з ямочками на щоках. Натовп почав рідшати.

Люди підходили, тиснули руку, бурмотіли слова співчуття. Андрій механічно кивав, не чуючи жодного слова. У голові пульсувала тільки одна думка: тепер він один. Зовсім один.

Дітей у них не було, адже лікарі сказали це ще в перший рік шлюбу: Ольга не могла мати дітей. Вони пробували все: найкращих фахівців, закордонні клініки. Ольга навіть наполягла на поїздці до якоїсь знахарки в глухе село. Андрій не вірив у це, але не зміг їй відмовити.

Нічого не допомогло, і з часом він змирився, а Ольга так і не змогла пробачити собі цього. Може, тому вона й захворіла — від туги, від порожнечі, від нездійснених материнських надій.

— Час, — знову нагадав Степан. На цей раз Андрій послухався.

Повільно, як старий, він побрів до виходу з кладовища. Ноги потопали в розкислій від дощу землі, чорне пальто промокло наскрізь, але все це було неважливо. Ніщо більше не було важливим. Біля кованих воріт кладовища, під навісом старої автобусної зупинки, сиділа стара жінка.

Андрій помітив її ще здалеку: згорблена постать у темній хустці, з вузлуватими руками, складеними на колінах. Жебрачка, яких багато біля кладовищ. Вони завжди з’являються тут, знаючи, що люди після похорону щедріші, ніж зазвичай, що горе пом’якшує серця і розв’язує гаманці. Андрій зупинився, поліз у внутрішню кишеню піджака, дістав портмоне.

Не дивлячись, витягнув кілька великих купюр — тисяч десять, може, більше — і простягнув старій.

— Пом’яни рабу Божу Ольгу, — хрипло сказав він. Стара підняла голову. Очі у неї були дивні: світлі, майже прозорі, з жовтуватими білками.

То були очі людини, яка бачила занадто багато. Вона взяла гроші, не перераховуючи, сунула кудись у складки свого безформного одягу, а потім подивилася на Андрія так, ніби зазирнула йому в саму душу.

— А доньці своїй що скажеш? — тихо запитала вона.

Андрій завмер, а ноги ніби приросли до мокрого асфальту. Серце, що до цього билося рівно і глухо, раптом спіткнулося, пропустило удар.

— Що? — перепитав він, думаючи, що недочув.

— Доньці, кажу, — повторила стара, і в її голосі не було ні глузування, ні погрози.

Тільки дивна, майже материнська печаль звучала в її словах: “Що ти їй скажеш тепер?”

— У мене немає доньки, — повільно промовив Андрій. — Ніколи не було.

Стара похитала головою, а тонкі губи розтягнулися в подобі усмішки — гіркої, знаючої.

— Є, милий. Є. Тридцять років скоро.

Степан уже відчинив дверцята машини, чекав. Дощ посилився, перетворюючись на справжню зливу, але Андрій не міг зрушити з місця. Він дивився на стару, і всередині нього повільно руйнувалася звична картина світу, що усталилася за десятиліття.

— Ти мариш, — сказав він, але голос зрадницьки тремтів. — Ти мене з кимось плутаєш.

— Волков Андрій Михайлович, — спокійно промовила стара. — Власник холдингу «Північна зірка». Одружений з Волковою Ольгою Сергіївною, у дівоцтві Шаровою. Дітей немає. Так у документах написано.

А життя — воно інші документи пише. Андрій відчув, як земля тікає з-під ніг. Звідки ця обірванка знає його повне ім’я та дівоче прізвище дружини? Це не могло бути випадковістю або маренням недоумкуватої жебрачки.

— Хто ти така? — Він ступив до старої, височіючи над нею. — Що тобі потрібно? Гроші? Скільки?

Стара підняла руку, і цей жест був настільки владним, настільки несподіваним для її жалюгідного вигляду, що Андрій мимоволі відступив.

— Гроші твої мені не потрібні. Я своє вже взяла на помин душі. А тобі ось що скажу: шукай. Якщо серце не зовсім каменем стало — шукай. Почни з будинку для людей похилого віку на околиці.

Запитай там Зінаїду Матвіївну, вона пам’ятає, вона все пам’ятає.

— Яка Зінаїда? Який будинок для літніх людей? Ти про що взагалі?

Але стара вже підвелася, кутаючись у свою темну хустку, і рухи її були на диво прудкими для такого похилого віку.

— Шукай, Андрію Михайловичу, поки не пізно. Тридцять років — довгий термін. Але кров — вона своє знає. Кров не обдуриш.

Вона побрела геть, розчиняючись у пелені дощу. Андрій рвонув було за нею, але Степан уже був поруч, утримуючи його за лікоть.

— Андрію Михайловичу, ви промокли наскрізь. Їдьмо. Лікар сказав, вам не можна переохолоджуватися. Андрій дозволив посадити себе в машину. Він дивився у вікно, намагаючись розгледіти постать старої, але та зникла, наче її й не було.

Ніби привиділася, але слова залишилися. Вони дзвеніли в голові, не даючи спокою: «А доньці своїй що скажеш?» Всю дорогу додому Андрій мовчав. Степан, звикли до небагатослівності господаря, не ставив запитань. Чорний «Мерседес» ковзав мокрими вулицями, повз сірі багатоповерхівки, повз торгові центри, повз життя, яке тривало попри все.

Будинок зустрів його порожнечею. Величезний маєток, який вони з Ольгою будували п’ятнадцять років тому, тепер здавався мавзолеєм. Високі стелі, мармурова підлога, антикварні меблі — все це було для неї. Вона мріяла про такий дім, і він збудував його.

А тепер… Андрій пройшов до кабінету, налив собі віскі. Руки тремтіли. Донька. У нього є донька? Це неможливо.

Він ніколи не зраджував Ользі, жодного разу за двадцять вісім років шлюбу. Навіть у відрядженнях, навіть коли молоді співробітниці відверто вішалися на шию. Він був вірним і кохав свою дружину. Але пам’ять послужливо підкинула спогади, які він старанно топив у собі всі ці роки.

Літо дев’яносто шостого. Йому двадцять три, він молодий економіст, що тільки-но отримав диплом і працює в першій своїй серйозній компанії. Ольга тоді поїхала до батьків на все літо — у її матері виявили пухлину, потрібен був догляд. А він залишився один у маленькій орендованій квартирі.

І була дівчина, сусідка по сходовому майданчику. Світловолоса, тиха, із сумними сірими очима. Як же її звали? Точно, Настя. Він пам’ятав це ім’я, хоча намагався забути все інше.

Одна ніч. Всього одна ніч, про яку він поклявся собі забути. І забув, поховав цей спогад так глибоко, що він майже перестав існувати. Але що, якщо? Андрій залпом допив віскі.

Налив ще, руки все ще тремтіли. «Тридцять років скоро», — сказала стара. Літо дев’яносто шостого, тридцять років тому. Якщо у тієї дівчини народилася дитина… Якщо вона завагітніла тоді, тієї єдиної ночі…

Дитині зараз було б двадцять дев’ять, майже тридцять. Все сходилося. Страшно, неможливо, але сходилося.

— Ні. Це божевілля, — прошепотів він. — Звідки жебрачка з кладовища може знати про те, що трапилося тридцять років тому?