Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

— Плакала два дні. Потім прийшла до мене, розпитувала про тебе. Я розповіла все, що знала. Вона… вона хоче тебе бачити.

Довга пауза.

— Вона хоче зробити тест. ДНК. Сказала, що повинна знати напевно, перш ніж приймати рішення.

Андрій видихнув. Це був крок. Маленький, обережний, але крок назустріч.

— Коли? Де?

— Завтра. У клініці на Центральній. Вона сама вибрала — нейтральна територія. Сказала, щоб ти не намагався з нею заговорити. Просто прийшов, здав аналіз і пішов. Вона не готова до розмови.

— Добре. — Швидко сказав Андрій. — Я згоден. На будь-яких умовах.

Клініка була маленькою і чистою. Приватна, дорога — Андрій дізнався, що Тая витратила на тест майже всю місячну зарплату. Він хотів заплатити сам, але Антоніна попередила: не смій. Вона повинна зробити це сама.

Тая вже була там, коли він приїхав.

Сиділа в коридорі, бліда, з темними колами під очима. Побачивши його, напружилася, але не відвернулася. Андрій зупинився за кілька кроків.

— Здрастуй, — тихо сказав він.

Вона мовчки кивнула.

Він хотів сказати щось іще — вибачитися, пояснити, попросити вибачення, — але згадав слова Антоніни й промовчав. Просто пройшов повз, до кабінету, де його чекала медсестра.

Процедура зайняла п’ять хвилин. Мазок із рота, кілька паперів, обіцянка результатів через три дні.

Андрій вийшов у коридор. Тая все ще сиділа там, чекаючи своєї черги. Їхні очі зустрілися. Андрій побачив у її погляді щось нове: не ворожість, не страх. Скоріше, розгубленість. І тінь надії, яку вона щосили намагалася приховати. Він кивнув їй — просто, без слів — і вийшов.

У машині він довго сидів, не заводячи двигун. Руки тремтіли. Три дні. Через три дні він дізнається офіційно те, що і так знав усім серцем.

Результати прийшли на електронну пошту в п’ятницю ввечері. Андрій відкрив файл.

Хоча міг би й не відкривати: він знав відповідь. Ймовірність батьківства: 99,9998%. Він дивився на ці цифри й не відчував нічого. Ні радості, ні полегшення. Тільки дивну порожнечу.

Телефон задзвонив. Незнайомий номер.

— Алло?

— Це Тая.

Він завмер. Її голос, тихий, здавлений, звучав зовсім поруч.

— Я отримала результати, — продовжувала вона.

— Ви… Ти? — Вона запнулася. — Я хочу поговорити. Можна?

— Так, — видихнув він. — Звичайно. Коли? Де?

— Завтра. У тому кафе, де ми… де я втекла. О другій годині.

— Я буду там.

Пауза. Він чув її дихання в слухавці — нерівне, переривчасте.

— Мама писала про тебе, — нарешті сказала Тая. — У листі. Вона… вона не звинувачувала тебе.

Говорила, що сама винна, бо не розповіла. Що боялася зруйнувати твоє життя. Андрій заплющив очі. Клубок у горлі не давав говорити.

— І бабуся, — продовжувала Тая. — Бабуся писала, що ти приходив до неї. Що плакав, коли дізнався про мене. Що хотів усе виправити.

Я… я не знаю, чи правда це. Але хочу дізнатися. Від тебе.

— Це правда, — хрипло сказав він. — Кожне слово.

Знову пауза.

— До завтра, — сказала Тая і відключилася.

Андрій сидів у темряві, стискаючи телефон. За вікном запалювалися міські вогні. Десь далеко гуділи машини. Світ продовжував обертатися, але для нього час зупинився.

Завтра. Завтра він побачить свою доньку. І, може бути — тільки може бути, — вона дасть йому шанс. Він згадав слова Зінаїди Матвіївни: «Заслуговуєш, не заслуговуєш — це Таї вирішувати. Твоє завдання — дати їй можливість вибрати».

Завтра Тая зробить свій вибір. І хоч би яким він був, Андрій прийме його. Тому що це найменше, що він може зробити після тридцяти років мовчання. Кафе було тим самим — маленьким, затишним, з вицвілими фіранками й запахом свіжої випічки.

Андрій прийшов за пів години до призначеного часу. Сів за той же столик, у кутку, подалі від вікна. Замовив каву, до якої не доторкнувся. Тая з’явилася рівно о другій. Він побачив її через скло. Вона зупинилася біля входу, ніби збираючись з духом.

Потім штовхнула двері й увійшла. Вона змінилася за ці тижні: схудла, змарніла, темні кола під очима стали глибшими. Але в її ході з’явилося щось нове — не впевненість, скоріше рішучість. Рішучість людини, яка прийняла якесь важливе рішення.

— Здрастуй, — сказала вона, сідаючи навпроти.

— Здрастуй.

Офіціантка підійшла, прийняла замовлення: чай для Таї, ще одна кава для Андрія. Вони мовчали, поки вона не пішла.

— Я забрала заяву, — сказала Тая. — З поліції. Вчора…