Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

Андрій кивнув. Він не знав, що на це відповісти.

— Я повинна була, — продовжувала вона. — Після листів. Після тесту. Нерозумно було б… — Вона замовкла, дивлячись у стіл.

— Таю, — тихо сказав Андрій. — Ти не зобов’язана нічого пояснювати. Ти мала повне право подати ту заяву.

Я поводився як… — Він пошукав слово. — Як ідіот. Стежив за тобою. Вривався у твоє життя. Я розумію, чому ти злякалася.

— Я не злякалася. — Вона підняла очі. — Я розлютилася. Все життя я жила без батька.

Все життя чула від мами: «Він хороша людина. Просто не знає про тебе». І я вірила. А потім мама померла. І я залишилася одна. І думала: ну й нехай. Не знає — і не треба. Проживу якось. Офіціантка принесла чай. Тая обхопила чашку долонями, ніби намагаючись зігрітися.

— А потім з’явився ти. З нізвідки. І сказав, що ти мій батько. І я… — Вона ковтнула. — Я не знала, що відчувати. Злість? Радість? Образу? Все відразу?

— Я розумію.

— Ні. — Вона похитала головою. — Не розумієш. Ти не можеш зрозуміти. Ти жив своє життя — багате, успішне. У тебе була дружина, дім, робота. А я? Я виживала. Тягнула маму, коли вона хворіла. Ховала її. Потім бабусю. Платила борги, які не брала.

І весь цей час десь був ти — мій батько, який навіть не підозрював про моє існування. Андрій мовчав. Кожне її слово било навідліг, і він приймав ці удари. Заслужив.

— Мама написала в листі, — продовжувала Тая, — що бачила тебе. Тоді, тридцять років тому.

Приходила до тебе на роботу, хотіла розповісти. Але побачила, який ти щасливий зі своєю нареченою. І не змогла. Вирішила не руйнувати.

— Я не знав, — прошепотів Андрій. — Клянусь, я не знав.

— Я вірю. Тепер вірю.

Бабуся написала те саме. Що ти не винен. Що мама сама зробила цей вибір — мовчати. І що я не повинна тебе ненавидіти.

Вона відпила чай. Руки злегка тремтіли.

— Але я все одно злюся, — сказала вона. — Не на тебе. На ситуацію. На долю.

На те, що ми втратили тридцять років. Тридцять років, які могли б бути іншими.

— Я теж злюся, — сказав Андрій. — На себе. За те, що не шукав. Не перевірив. Не подумав, що та ніч могла мати наслідки. Я був молодим егоїстом, який думав тільки про свою кар’єру і своє майбутнє.

І я… — Голос його зірвався. Він замовк, намагаючись впоратися з емоціями. — Я не прошу вибачення, — нарешті сказав він. — Тому що те, що я зробив — вірніше, не зробив, — не можна пробачити. Але я хочу… — Він запнувся. — Я хочу спробувати. Якщо ти дозволиш.

Не виправити минуле — це неможливо. Але побудувати щось нове. Якісь стосунки. Якщо ти цього хочеш.

Тая довго дивилася на нього. У її очах блищали сльози.

— Бабуся написала ще дещо, — сказала вона. — Про борг. Про колекторів.

Андрій напружився.

— Вона написала, що це ти заплатив. Що викупив мій борг, щоб вони відстали.

Він не став відпиратися.

— Так. Це я.

— Чому?

— Тому що ти моя донька. І я не міг сидіти склавши руки, знаючи, що тобі погрожують.

— Я не просила про допомогу.

— Знаю. І я розумію, що вчинив неправильно. Що повинен був спочатку поговорити з тобою, запитати дозволу. Але я… — Він розвів руками. — Я не вмію інакше. Все життя я вирішував проблеми грошима. Це єдине, що я вмію.

Тая мовчала. Потім раптом усміхнулася — невесело, але без злості.

— Бабуся попереджала. Казала, що ти такий. Що звик усе контролювати. Що намагатимешся купити моє прощення.

— Я не намагаюся купити прощення.

Я намагаюся… — Він замовк, підбираючи слова. — Я намагаюся бути батьком. Вперше в житті. І у мене погано виходить.

— Погано, — погодилася Тая. — Дуже погано….