Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

Зінаїда Матвіївна не відповіла. Замість цього вона потягнулася до тумбочки, дістала з шухляди старий фотоальбом. Руки її тремтіли, але рухи були впевненими; видно було, що вона часто відкриває цей альбом.

— Дивись. — Вона простягнула йому розкриту сторінку.

На фотографії була дівчинка років п’яти. Світловолоса, сіроока, із сором’язливою усмішкою. Андрій дивився на знімок і відчував, як усередині розливається дивне тепло і дивний жах одночасно. Він упізнавав ці риси.

Високий лоб, розріз очей, форма підборіддя — все це було його. Його власне обличчя, тільки в дитячому, жіночому варіанті.

— Далі дивись, — сказала Зінаїда Матвіївна. Він перегорнув сторінку. Ще фотографії: дівчинка підростала, перетворювалася на підлітка, потім на дівчину.

На останніх знімках їй було років двадцять — красива молода жінка із серйозним поглядом і впертою складкою губ.

— Як її звуть? — запитав Андрій, не впізнаючи власного голосу.

— Таїсія. Тая. Настуся так захотіла назвати, на честь своєї бабусі, моєї матері.

Таїсія. Його донька. Його кров.

— Настя… — Він ковтнув. — Настя знала? Що батько — я?

Зінаїда Матвіївна кивнула.

— Знала. Завжди знала. Вона ж не дурна була, Настуся моя. Одразу все зрозуміла, коли… ну, коли сталося. Хотіла тобі сказати.

Приходила до тебе на роботу, ще до пологів. Їй сказали, що ти одружився. Нещодавно зовсім одружився, щасливий такий ходиш. Вона подивилася на тебе здалеку й пішла, вирішила не руйнувати.

— Господи… — прошепотів Андрій.

— Не «Господи»! — жорстко сказала стара. — Ти! Ти повинен був сам здогадатися. Ти знав, що було тієї ночі. Міг би перевірити, міг би запитати. Але тобі зручніше було не знати, правда? Зручніше забути й жити далі.

Вона мала рацію. Страшно, безжально мала рацію. Він міг знайти Настю, міг дізнатися, але не захотів. Йому було двадцять три роки.

Попереду кар’єра, амбіції, плани. А десь поруч вагітна дівчина чекала від нього хоч якогось знаку, і не дочекалася.

— Настя… — він запнувся. — Вона ненавиділа мене?

— Ні, — Зінаїда Матвіївна похитала головою. — Вона ніколи тебе не ненавиділа. Казала: він не поганий, він просто слабкий. Не всім дано нести відповідальність. І Таї заборонила тебе шукати. Казала: живи своїм життям, у батька — своє, не лізь.

— Але ви? Ви вирішили інакше?

Стара усміхнулася — гірко, з надривом.

— Я стара, милий. Мені недовго залишилося. Тая одна на всьому білому світі: ні чоловіка, ні дітей.

Працює як проклята, кінці з кінцями ледве зводить. А в тебе мільйони, гроші, яких вистачило б на десять життів. Ось я і подумала: нехай хоч дізнається. А там — як сам вирішиш. Тебе ж ніхто не змушує.

— Де вона? — Андрій підвівся. — Тая. Де вона живе?

— Сядь, — наказала Зінаїда Матвіївна. — Сядь і дослухай. Історія ще не закінчена.

Він слухняно опустився на стілець. Стара дивилася на нього довго, ніби вирішуючи, чи варто продовжувати.

— Тая не знає, хто її батько, — нарешті сказала вона. — Настя так і не сказала їй твого імені. Тільки те, що батько — людина одружена, з гарною роботою.

Що він не поганий, просто так склалося. Тая виросла з цим, прийняла. Не шукала.

— Значить, якщо я прийду до неї…

— Якщо ти прийдеш до неї, ти спочатку повинен будеш довести, що ти — це ти. Що ти не шахрай, не мисливець за її… — Стара усміхнулася. — За її нічим. У неї ж нічого немає. Тільки борги.

— Які борги?

— Настуся хворіла… Тая продала все, що було, щоб лікувати матір. Квартиру, машину. Кредитів набрала. Не допомогло, звичайно. Тепер ось виплачує.

Андрій слухав і відчував, як усередині наростає щось — дивна суміш провини, сорому й відчайдушного бажання виправити.

— Я все виправлю. Я допоможу їй, — сказав він. — Я закрию всі борги. Куплю їй квартиру. Що завгодно.

Зінаїда Матвіївна похитала головою.

— Ти не зрозумів, милий. Їй не потрібні твої гроші. Їй потрібен батько. Живий, справжній. Який не зникне через місяць, коли совість заспокоїться.

Який не відкупиться чеком. Ти готовий стати таким батьком? Чесно? Андрій мовчав, він не знав відповіді.

— Ось адреса. — Стара простягнула йому складений аркуш. — Тая працює в дитячій поліклініці.

Медсестра. Кожен день, крім неділі, з восьмої до п’ятої. Роби що хочеш із цією інформацією. Але пам’ятай: один раз ти вже зрадив цю сім’ю. Другого разу Тая не переживе.

Андрій узяв аркуш. Папір був теплим від її рук.

— Дякую, — тихо сказав він.

— Не дякуй. Я роблю це не для тебе. Для Таї.

І для Настусі — вона б хотіла, щоб донька дізналася правду. Хоч і боялася цього. Він підвівся, попрямував до дверей. Уже взявся за ручку, коли голос старої зупинив його.

— Андрію Михайловичу.

Він обернувся.

— Тая схожа на тебе. Не тільки обличчям — характером. Така ж вперта, така ж горда. Вона не прийме тебе відразу. Буде опиратися, відштовхувати. Не здавайся. Якщо справді хочеш стати їй батьком — не здавайся.

Він кивнув і вийшов.

Три дні Андрій не міг змусити себе поїхати за адресою на аркуші. Три дні він ходив порожнім будинком, пив віскі, майже не їв і нескінченно дивився на фотографію, яку потайки сфотографував з альбому Зінаїди Матвіївни.

Тая. Його донька. Доросла жінка, яка прожила майже тридцять років, не знаючи про його існування. На четвертий день подзвонив Павло, його заступник і єдина людина, яку Андрій міг назвати другом.

— Андрію, ти як? Ми тут усі хвилюємося. На роботу коли?