Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

Storium · Читать на русском:

Він відкрив рот і не зміг вимовити ні слова. Що він скаже? «Я твій батько, якого ти ніколи не знала? Я кинув твою матір тридцять років тому?» Вона вирішить, що він божевільний.

— Нічого, — пробурмотів він. — Вибачте. Здалося.

Тая знизала плечима й зникла за дверима. Андрій стояв ще довго, дивлячись на зачинені двері. Потім повільно пішов до машини.

Увечері він знову поїхав до Зінаїди Матвіївни. Стара не здивувалася, побачивши його.

— Бачив її? — запитала вона замість привітання.

— Бачив. Навіть говорив.

— І що?

— Не зміг сказати. Не знайшов слів.

Зінаїда Матвіївна зітхнула.

— Я так і думала. Ти злякався тоді, тридцять років тому, і зараз злякався.

Слова були жорстокими, але справедливими. Андрій не став сперечатися.

— Розкажіть мені про неї, — попросив він. — Про Таю. Яка вона?

Стара довго мовчала, дивлячись у вікно. Потім заговорила — тихо, повільно, немов перебирала чотки спогадів:

— Вона народилася у квітні. Черемха тоді цвіла — пишна, біла. Настуся так намучилася під час пологів… Думали, не виживе. Але вижила.

І Тая вижила. Маленька була, слабенька. Лікарі казали — не жилець. А вона викарабкалася. Вперта, вся в тебе.

Андрій слухав, вбираючи кожне слово.

— У школі відмінницею була. Хотіла на лікаря вчитися, та грошей не вистачило. Пішла в медучилище. Працює з вісімнадцяти років. Спочатку в лікарні, потім у поліклініку перевелася. Каже, там спокійніше.

— А особисте життя? — обережно запитав він. — Був хтось?

— Був. Років вісім тому. Хороший ніби хлопець. Весілля планували. А потім Настуся захворіла, і він… — Стара махнула рукою. — Втік. Сказав, не готовий до таких проблем. Тая тоді ледь з розуму не зійшла.

І мати помирає, і цей зрадив. З того часу нікого близько не підпускає.

Андрій стиснув кулаки. Він відчував ірраціональну лють до людини, яку ніколи не бачив. Як він посмів? Як посмів кинути її в такий момент?

«А сам ти чим кращий? — шепнув внутрішній голос. — Ти кинув її ще до народження».

— Є ще дещо, — голос Зінаїди Матвіївни став серйознішим. — Те, чого ти не знаєш.

— Що?

— У Таї проблеми. Серйозні.

— Які?

— Борги — це півбіди. Вона влізла в історію. Підписала поруку за подругу, а та зникла. Тепер колектори приходять. Погрожують. Минулого тижня скло в машині розбили.

Андрій відчув, як усередині закипає гнів.

— Чому ви відразу не сказали?

— Тому що це її життя. Вона сама повинна вирішувати, приймати твою допомогу чи ні. Але ти запитав, я відповіла.

— Скільки вона винна?

— Багато. Під три мільйони, здається. Для неї — непідйомні гроші.

Три мільйони. Для Андрія — ніщо. Менше, ніж він витрачає на місяць на утримання будинку. А для Таї — вирок.

— Я закрию цей борг, — сказав він. — Завтра ж.

— Ні, — жорстко сказала Зінаїда Матвіївна. — Не смій.

— Чому?

— Тому що вона не прийме. Вона горда. Якщо дізнається, що якийсь незнайомець заплатив за неї, вона помре від сорому. Або зненавидить тебе назавжди.

— Тоді що мені робити?

Стара подивилася на нього довгим, важким поглядом.