Фатальна зустріч біля цвинтаря: за що старенька подякувала мільйонеру

На роботі без тебе все розвалюється. Контракт з німцями горить.

— Впораєшся, — кинув Андрій і відключився. Вперше за двадцять років бізнес здавався йому неважливим. Цифри, угоди, мільйони — все це було мішурою.

Справжнє життя було там, за освітленим вікном на третьому поверсі.

На п’ятий день стеження (він уже й сам розумів, що це стеження, і соромився цього) сталося непередбачене. Тая вийшла з під’їзду раніше звичайного, не в робочому одязі. Джинси, светр, та ж потерта куртка. Вона кудись поспішала, часто озираючись.

Андрій насторожився. Вона сіла в маршрутку. Він поїхав слідом. Маршрутка петляла містом. Нарешті зупинилася біля знайомої будівлі: будинок для літніх людей «Тиха гавань».

Андрій похолов. Тая відвідує бабусю. І якщо він зараз туди з’явиться… Він залишився в машині, гарячково міркуючи. Зінаїда Матвіївна знає, хто він. Якщо Тая заговорить про дивності останніх днів, про раптово зниклих колекторів, наприклад, стара може здогадатися і розповісти.

Хвилини тяглися болісно. Андрій дивився на вхід і чекав. Тая вийшла через годину. Навіть здалеку було видно, що вона плакала: терла очі, шморгала носом. Щось трапилося. Вона дістала телефон, набрала номер.

Андрій не чув розмови, але бачив, як тремтять її плечі. Потім вона прибрала телефон, постояла хвилину, дивлячись у небо, і повільно пішла до зупинки.

Андрій вискочив з машини.

— Таїсіє!

Вона обернулася. Впізнала його — він бачив це по очах. Той дивний чоловік з поліклініки, який шукав терапевта для неіснуючого племінника.

— Ви? — Вона нахмурилася. — Що ви тут робите?

— Я… — Він запнувся. Уся заготовлена брехня вилетіла з голови. — Я хотів… Ви плакали. Щось сталося?

— А вам яке діло? — У її голосі задзвенів метал. — Ви хто взагалі такий? Навіщо стежите за мною?

— Я не стежу.

— Не брешіть! — Вона майже кричала. — Я бачила вашу машину біля будинку. Три рази за тиждень. Думаєте, я сліпа?

Андрій мовчав. Крити було нічим.

— Якщо ви від цих… — Тая знизила голос. Але в ньому з’явилася холодна лють. — Передайте своїм господарям: борг закрито. Я не знаю, яке диво сталося, але вони отримали свої гроші. Так що дайте мені спокій.

— Я не від колекторів, — тихо сказав Андрій.

— Тоді хто ви?

Він дивився на неї, на свою доньку, на дорослу жінку із заплаканими очима і стиснутими кулаками, і розумів, що момент настав. Зараз або ніколи.

— Мені потрібно вам дещо розповісти, — сказав він. — Це стосується вашої матері. І вас. Можемо ми поговорити? Не тут.

Тая дивилася на нього довго, пильно. Недовіра боролася в її очах із чимось ще — цікавістю? Надією?

— Ви знали мою матір?

— Так, — видихнув він. — Давно. Дуже давно.

Пауза тривала вічність.

— Там, за рогом, є кафе, — нарешті сказала Тая. — У вас десять хвилин. Якщо мені не сподобається те, що я почую, я викличу поліцію.

Кафе було маленьким і напівпорожнім. Вони сіли в куток, подалі від інших відвідувачів. Тая замовила чай, Андрій — каву, до якої не доторкнувся.

— Говоріть, — сказала вона. — Звідки ви знали маму?

Андрій збирався з духом. Слова, які він репетирував безсонними ночами, застрягли в горлі.

— Ми познайомилися влітку дев’яносто шостого, — почав він. — Я тоді тільки закінчив інститут. Працював у маленькій фірмі. Жив в орендованій квартирі. Ваша мама була моєю сусідкою.

Тая слухала мовчки, не перебиваючи.

— Ми зблизилися. Ненадовго. Моя наречена тоді поїхала до батьків, а я… — Він запнувся. — Я не виправдовуюся. Я просто розповідаю, як було.

— Продовжуйте.

— Восени я одружився з тією нареченою. А ваша мама… — Він ковтнув. — Я не знав. Клянусь, я не знав, що вона вагітна. Вона не сказала мені. Я дізнався тільки два тижні тому.

Тая мовчала. Її обличчя було непроникним, як маска.

— Ви хочете сказати… — Голос її тремтів. — Ви хочете сказати, що ви…

— Таю…

Тиша обрушилася на них, як снігова лавина. Тая дивилася на нього так, ніби він заговорив незнайомою мовою. Кілька секунд — чи хвилин? — Андрій не зрозумів, вона мовчала.

Потім повільно поставила чашку на стіл.

— Що ви сказали?

— Я ваш батько… — повторив він, і власний голос здався йому чужим. — Біологічний батько. Я розумію, як це звучить, але…

— Ви божевільний… — Тая похитала головою. — Або шахрай. Я не знаю, що вам від мене потрібно, але… мені нічого не потрібно.

— Тоді навіщо? — Вона підвищила голос, і кілька відвідувачів обернулися. — Навіщо ви це… говорите? Навіщо стежите за мною? Що за хвора гра?

Андрій дістав з кишені телефон, відкрив фотографію — ту саму, з альбому Зінаїди Матвіївни. П’ятирічна дівчинка зі світлими кісками.

— Впізнаєш?