Гіркий фінал: чому колишня свекруха втратила дар мови, побачивши невістку через роки розлуки

Дивлюся на Діму. Чекаю, що він маму зупинить. Але він мовчки складає папери в папку. Збираю валізу під наглядом свекрухи. Три роки шлюбу вміщуються в одну сумку.

— Ти молода, — віщає вона. — Знайдеш когось більш відповідного для твоїх… особливостей.

Біля дверей Ніна Аркадіївна вручає мені валізу і дві тисячі на таксі.

— І запам’ятай: жінка, яка не може народити чоловікові дітей, для сім’ї мертва.

Сідаю в таксі. Куди їхати — поняття не маю. Грошей немає, друзів у столиці немає. Називаю першу-ліпшу адресу — дешевий готель у передмісті. Поки їдемо нічною столицею, в мені щось закипає. Рішучість. Вони викинули мене, як сміття. Вирішили, що я ніщо.

Вони ще пошкодують.

Готель — діра з тарганами. На ранок пішла в хімчистку «Діана» на сусідній вулиці.

— Робота потрібна, — кажу господині.

Ірина Сергіївна простягає фартух:

— П’ятсот на годину, тільки готівкою.

Увечері знайшла студію в спальному районі. Двадцять п’ять тисяч на місяць. Вікно не закривається, батарея гримить, як товарняк. Але вона моя. Вечеряю локшиною швидкого приготування, сидячи на підлозі. Кажу собі: це тимчасово.

Але «тимчасово» розтягнулося на місяці. Хімчистка ледве покривала квартиру та їжу. Іноді лягала спати голодною. Ірина Сергіївна помітила, що я завжди залишаюся допізна допомогти зі звітністю.

— Розумна ти для такої роботи, — сказала вона якось. — Що тебе сюди занесло?

— Починаю спочатку, — відповіла просто.

Вона кивнула з розумінням. Сунула дві тисячі зверху, на продукти.

Через три місяці влаштувалася в «Читай-місто» продавцем. На шістсот гривень на годину більше. Вечорами — в клінінг, мити офіси в «Столиця-Сіті». Драїла туалети до півночі, спала чотири години, потім знову в книгарню.

На вихідних — кейтеринг. Розносила шампанське на корпоративах, де всі виглядали як друзі Діми. Забавно. Колись я була частиною цього світу. Тепер — обслуга.

Якось працювала на презентації. Дві пані обговорювали зарплату няні.

— Уявляєш, просить 80 тисяч на місяць! — обурювалася одна.

Прикусила язика. 80 тисяч — більше, ніж я заробляла на трьох роботах. Засинала, стоячи в книгарні. Прокидалася з відбитками корінців на щоці. Але щовечора, падаючи на секонд-хендівський матрац, шепотіла: «Це ще не кінець. Ви ще про мене почуєте».

Переломний момент стався у вівторок. Поспішала між роботами, облила себе кавою. Забігла у «ВкусВілл» привести себе до ладу. І там сидів чоловік із ноутбуком.

— Свєта? Світлана Михайлова?

Господи, та це ж Руслан Ахметович. Жив через три будинки від нас у дитинстві. Його мамі я колись допомогла: вона впала на ґанку, я з нею сиділа, поки він не приїхав.

— Ти тоді мамі допомогла? — каже він. — Вона досі тебе добрим словом згадує.

Виявляється, він тепер власник транспортної компанії «Ахметов Логістик». Коли я обмовилася, що роботу шукаю, він задумався.

— Мені якраз операційний менеджер потрібен. Зарплата гідна, перспективи є.

— Руслане, та я ж у хімчистці працюю, ночами офіси драю. Яка з мене логістика?

— А ось із людьми ти вмієш. І що таке гарувати — знаєш. Решта — справа наживна…