Гіркий фінал: чому колишня свекруха втратила дар мови, побачивши невістку через роки розлуки

Два роки по тому, на четвертий день народження Тимофія, дивлюся, як він грає у дворі. Діти з сусідніх будинків, діти наших випускниць — усі разом. Кирило біля мангалу, сміється з іншими батьками над проблемами привчання до горщика. Ось він, успіх. Не цифри на рахунках, не бізнес-нагороди, хоча і це приємно. А сміх, спільність, почуття дому, яке ми створили. Все те, чого я шукала в першому шлюбі й не знайшла.

Увечері, коли гості розійшлися, а Тимофій заснув, сиджу в саду з чаєм. Кирило приєднується зі шматком святкового торта.

— Шкодуєш про що-небудь? — запитує, сідаючи поруч на гойдалку.

Думаю серйозно. Чи шкодую про біль першого шлюбу? Про приниження і вигнання? Про місяці на «Дошираку»?

— Ні про що, — кажу нарешті. — Все привело мене сюди. До тебе, до Тимофія, до фонду, до цього життя. Якби мене не зламали тоді, я б не дізналася, наскільки я сильна.

Кирило бере за руку.

— Знаєш, що я найбільше в тобі люблю?

— Що?

— Ти перетворила біль на сенс. Могла озлобитися, але вирішила стати кращою.

Сидимо в затишній тиші. Думаю про слова Ніни Аркадіївни давніх років. Назвала мене коровою без молока, неповноцінною, непотрібною. Вона помилялася в усьому.

Я не неповноцінна — я цілісна. Я не непотрібна — я безцінна для тих, хто важливий. І я не безплідна — я народила не тільки Тимофія, а й нову себе.

Життя пішло не за планом. Воно пішло нескінченно краще. Вони назвали мене зломленою. Вони назвали мене безплідною. Вони назвали мене невдахою. Але я називаю себе відродженою. І в цьому вся різниця.