Гучний скандал закінчився тим, що чоловік зібрав валізи й поїхав до свекрухи, прихопивши із собою всі сімейні заощадження та банківські картки

— Тоді повертайся додому. Сьогодні ввечері.

Ігор кивнув. Встав, натягнув куртку.

— Я… я спробую поговорити з мамою. Пояснити.

— Удачі.

Він вийшов із кафе. Світлана залишилася сидіти, дивлячись у вікно. Бачила, як він іде вулицею, сутулячись, засунувши руки в кишені. Виглядав він переможеним. Зломленим. Їй стало майже шкода його. Майже. Але потім вона згадала, як він хапав картки і гроші. Як ішов до матері. Як ставив ультиматуми. І жалість випарувалася.

Вона допила остиглий чай. Розплатилася. Вийшла на вулицю. День був ясний, прохолодний. Світлана повільно пішла до зупинки, розмірковуючи про те, що сталося.

Чи повернеться Ігор? Чи стримає обіцянку? Чи через тиждень усе повернеться на круги своя? Вона не знала. Але розуміла одне: якщо він знову почне танцювати під дудку матері, вона не стане терпіти. Подасть на розлучення. І доведе справу до кінця.

Увечері близько восьмої у двері подзвонили. Світлана відчинила. На порозі стояв Ігор із сумкою в руці. Виглядав утомленим, але рішучим.

— Привіт, — сказав він тихо.

— Привіт. Заходь.

Він увійшов, роздягнувся, пройшов у кімнату, кинув сумку на диван. Світлана зачинила двері, пройшла на кухню. Ігор пішов за нею.

— Я поговорив із мамою, — почав він, сідаючи за стіл. — Забрав у неї ключі. Сказав, що більше не буду віддавати половину зарплати.

— Вона плакала?

— Так. Казала, що я її зраджую. Що ти мене налаштувала проти неї.

Світлана поставила перед ним чашку з чаєм. Сіла навпроти.

— І що ти відповів?

— Сказав, що у мене своя сім’я. Що я повинен думати про нас, а не тільки про неї.

— Вона зрозуміла?

— Не знаю. Вона не сказала. Просто замовкла, відвернулася. Я пішов.

Світлана кивнула. Мовчала, попиваючи чай. Ігор нервово смикав край серветки.

— Світлано, мені правда шкода, що так вийшло. Я не хотів, щоб дійшло до погроз, до оголошень, до всього цього.

— Але дійшло. Тому що ти не чув мене п’ять років.

— Я знаю. Я був неправий. Я просто… я не бачив, як мама маніпулює. Мені здавалося, що вона дійсно потребує допомоги.

— Вона потребує уваги, а не грошей. І вона знайшла спосіб його отримувати — через постійні вимоги, прохання, скарги. Ти став заручником цієї системи.

Ігор опустив голову.

— Напевно, так.

Він підняв очі.

— Що тепер? Ти пробачиш мені?

Світлана задумалася. Пробачити? Вона не була впевнена, що може. Занадто багато болю накопичилося за ці роки. Занадто багато образ, принижень, невисловлених слів.

— Я не знаю, Ігоре. Прощення — це не моментальна річ. Це процес. Ти повинен довести, що змінився. Що слова не розходяться з ділом.

— Я доведу.

— Подивимося.

Вони сиділи в тиші, кожен занурений у свої думки. Потім Ігор встав, пройшов у кімнату. Світлана залишилася на кухні, доїдаючи вечерю. На душі було дивно. Не радісно, але й не важко. Скоріше, порожньо. Наче після довгої хвороби, коли температура спала, але сили ще не повернулися.

Вона розуміла, що шлях попереду довгий. Що Надія Іванівна не здасться так просто. Що будуть нові спроби маніпуляцій, нові сльози, нові вимоги. Але тепер Світлана знала, що здатна протистояти. Що у неї є воля і право відстоювати свої кордони.

Минув тиждень. Ігор поводився тихо, намагався допомагати по дому, не затримувався на роботі. Надія Іванівна дзвонила йому щодня, але розмови були короткими, натягнутими. Світлана не втручалася, не контролювала, просто спостерігала.

Одного вечора, коли вони сиділи за вечерею, Ігор сказав:

— Мама запитувала, чи можемо ми приїхати до неї в неділю. Вона хоче спробувати налагодити стосунки.

Світлана підняла очі від тарілки.

— Ти хочеш, щоб я приїхала?

— Так, якщо ти не проти. Вона готова вибачитися.

Ігор зам’явся.

— Вона не говорила про вибачення, просто сказала, що хоче поговорити.

Світлана похитала головою.

— Ні, Ігоре, я не поїду, поки вона не визнає, що була неправа. Поки не вибачиться за п’ять років маніпуляцій і втручання в наше життя.

— Але вона ніколи не визнає.

— Значить, ми не приїдемо.

Ігор зітхнув, але не став сперечатися. Світлана бачила, що йому важко, що він розривається між дружиною і матір’ю. Але це його вибір. Його відповідальність.

Минув ще місяць. Надія Іванівна так і не подзвонила Світлані, не спробувала налагодити контакт. Ігор їздив до неї раз на тиждень, привозив продукти, допомагав із дрібними справами. Але гроші більше не віддавав понад домовлені п’ять тисяч.

Одного разу він повернувся від матері похмурий. Світлана запитала, що сталося.

— Вона знайшла собі роботу на півставки, в тій же бухгалтерії, де працювала раніше… Сказала, що раз я її кинув, їй доводиться викручуватися самій.

— Чудово. Значить, вона здатна забезпечувати себе.

— Але вона говорить це з образою, наче я винен.

— Ти не винен. Ти просто перестав бути дійною коровою.

Ігор скривився, але не заперечив.

Ще через місяць з’ясувалося, що Світлана вагітна. Тест показав дві смужки одного ранку, коли вона відчула легку нудоту і затримку. Світлана довго сиділа у ванній, дивлячись на тест, намагаючись осмислити новину. Дитина. Їхня з Ігорем дитина. У такий час, коли їхні стосунки тільки-тільки почали відновлюватися, коли все ще крихке, неміцне.

Вона вийшла з ванної, пройшла на кухню. Ігор сидів за столом, читав новини в телефоні. Світлана мовчки поклала перед ним тест.

Він підняв очі, подивився на смужки. Обличчя його витягнулося, потім повільно розпливлося в усмішці.

— Правда?