Гучний скандал закінчився тим, що чоловік зібрав валізи й поїхав до свекрухи, прихопивши із собою всі сімейні заощадження та банківські картки

— Правда.

Ігор схопився, обійняв її, притиснув до себе. Світлана стояла нерухомо, відчуваючи його тепло, його радість. Всередині було змішане почуття: і страх, і надія.

— Я буду батьком! — прошепотів він їй у волосся. — Я… я зроблю все правильно. Обіцяю.

— Сподіваюся, — Світлана тихо відповіла.

Ігор розповів матері про вагітність наступного дня. Надія Іванівна відреагувала захоплено. Відразу стала будувати плани: як вона буде допомагати з онуком, як буде приходити щодня, як треба облаштувати дитячу. Але Ігор обережно зупинив її.

— Мам, ми впораємося самі.

— Звісно, твоя допомога буде потрібна, але в розумних межах. Ми не хочемо, щоб ти надривалася.

Надія Іванівна замовкла, потім сухо сказала:

— Зрозуміло. Значить, я вам не потрібна.

— Потрібна, мамо. Але не щодня. І не з ранку до вечора. У нас своя сім’я, свій ритм життя.

Розмова закінчилася натягнуто. Світлана, дізнавшись про це від Ігоря, кивнула з полегшенням.

— Ти молодець. Ти зміг поставити кордони.

— Мені було важко. Вона образилася.

— Нехай. Вона переживе.

Коли Надія Іванівна вперше спробувала дати пораду щодо вагітності, подзвонивши Світлані напряму, та відповіла ввічливо, але твердо:

— Дякую, Надіє Іванівно, але у мене є лікар. Я дотримуюсь його рекомендацій.

— Але я ж народжувала! Я знаю!

— Я впевнена. Але кожна вагітність індивідуальна. Дякую за турботу.

Світлана поклала слухавку, не чекаючи відповіді.

Ігор, що сидів поруч, подивився на неї з легким захопленням.

— Ти справляєшся краще, ніж я.

— Тому що я не відчуваю провину перед нею. А ти відчуваєш. І це нормально. Але не дозволяй цій провині керувати тобою.

Минуло півроку. Живіт Світлани округлився. Вона пішла в декрет. Ігор став турботливим, уважним. Носив сумки, готував вечерю. Робив масаж ніг.

Надія Іванівна з’являлася рідко. Трималася напружено, з побоюванням. Вона намагалася пару разів повернути колишній стиль спілкування — давати вказівки, критикувати. Але Світлана щоразу м’яко, але твердо присікала:

— Надіє Іванівно, я ціную вашу думку, але рішення приймаю сама.

Свекруха ображалася, дулася, але відступала. Світлана бачила, що жінка не змирилася, просто зачаїлася. Але тепер це не лякало. Тому що баланс сил змінився. Тому що Світлана більше не була беззахисною.

Одного вечора, коли вони сиділи на дивані, Ігор обійняв дружину, поклав руку на її живіт.

— Знаєш, я думав… Може, назвемо доньку Вірою?

— Якщо буде донька, — Світлана усміхнулася. — А чому Віра?

— Тому що ти повернула мені віру. В себе, в нашу сім’ю. Я був сліпий, а ти відкрила мені очі.

Світлана подивилася на нього. У його погляді читалася щирість. Не до кінця, не повністю — десь глибоко ще сиділа образа, що дружина змусила його вибирати, що влаштувала весь цей переполох з оголошеннями і погрозами. Але він намагався. Він намагався змінитися.

— Гарне ім’я, — вона кивнула. — Подивимося…

Дитина народилася в січні. Хлопчик — здоровий, крикливий. Ігор був на пологах, тримав Світлану за руку, плакав від щастя, коли лікарі показали сина. Назвали Матвієм — ім’я обрали разом, довго сперечалися, перебирали варіанти.

Надія Іванівна приїхала в пологовий будинок наступного дня. Принесла букет, коробку цукерок, дивилася на онука через скло із захопленою усмішкою. Потім зайшла в палату до Світлани, сіла поруч.

— Як ти почуваєшся?

— Втомилася, але добре.

— Він гарний. Схожий на Ігоря в дитинстві.

— Так, схожий.

Надія Іванівна помовчала, потім тихо сказала: