Гучний скандал закінчився тим, що чоловік зібрав валізи й поїхав до свекрухи, прихопивши із собою всі сімейні заощадження та банківські картки

— Світлано, я… я хочу, щоб ми жили нормально. Без війни, без образ. Заради Матвія.

Світлана подивилася на свекруху. Жінка виглядала втомленою, постарілою. В очах читалася щирість. Або бажання здаватися щирою.

— Я теж цього хочу, Надіє Іванівно. Але для цього потрібна повага. Повага кордонів. Повага рішень. Я не ворог вам. Але і не слуга.

— Я зрозуміла. Я постараюся.

Світлана кивнула. Чи вірила вона? Не зовсім. Але давала шанс. Останній.

Минуло кілька місяців після виписки. Надія Іванівна приїжджала допомагати. Гуляла з візком, поки Світлана відпочивала. Приносила продукти. Іноді готувала обід. Але поводилася обережно. Не лізла з порадами. Не критикувала. Світлана бачила, що це дається свекрусі нелегко. Вона то й діло відкривала рот, щоб сказати щось, але потім прикушувала язик. Мовчала.

Одного разу, коли вони сиділи на кухні за чаєм, Надія Іванівна сказала:

— Світлано, я хочу попросити вибачення. За те, що була занадто нав’язливою. За те, що не поважала твою думку.

Світлана підняла очі від чашки. Слова пролунали невпевнено, наче жінка змушувала себе їх вимовити.

— Дякую, що сказали. Я ціную це.

— Я просто боялася втратити сина. Боялася, що він забуде про мене, коли одружиться. І тому трималася за нього занадто міцно.

— Ви його не втратите, якщо дасте йому жити своїм життям.

Надія Іванівна кивнула. Очі блищали — чи то від сліз, чи то від втоми.

— Постараюся.

Розмова закінчилася. Світлана не відчула полегшення. Занадто пізно прийшли ці слова. Занадто багато болю було завдано. Але хоча б початок було покладено.

Ігор став іншим. Він усе ще іноді піддавався маніпуляціям матері. Все ще відчував провину. Але тепер умів зупинятися. Говорити «ні». Світлана бачила, як він бореться з собою. Як долає роками вироблені звички. Це було нелегко. Але він намагався.

Одного вечора, коли Матвій уже спав, вони сиділи на балконі, вкрившись пледом. Ігор дивився на зірки. Потім повернувся до дружини.

— Знаєш, я іноді думаю… Що було б, якби ти тоді не влаштувала весь цей переполох з оголошеннями? Якби промовчала, змирилася?

Світлана задумалася.

— Напевно, ми б розлучилися. Рано чи пізно. Я б не витримала.

— Я був таким сліпим.

— Був. Але ти змінився.

— Не до кінця. Але змінився.

— А ти мене пробачила?

Світлана подивилася на чоловіка. Пробачила чи ні? Не знала. Біль ще сидів десь глибоко. Спливав іноді ночами, коли вона згадувала ті дні, відхід Ігоря, забрані гроші, приниження. Але поруч із болем жило щось іще. Надія, що все може бути по-іншому. Що вони можуть побудувати нормальну сім’ю.

— Не знаю, Ігоре. Може бути, з часом. Але ти на правильному шляху.

Він кивнув. Обійняв її за плечі. Вони сиділи в тиші, слухаючи нічне місто, відчуваючи тепло одне одного. Попереду була довга дорога. Важка. Але тепер вони йшли по ній разом, на рівних.

А десь у районі Садової вулиці Надія Іванівна сиділа одна у своїй двокімнатній квартирі. Дивилася у вікно і думала про те, що син дорослішає. Що у нього своя сім’я. Що вона більше не центр його всесвіту. Це було боляче, страшно, але, можливо, правильно.

Світлана ніколи не стала кращою подругою свекрухи. Вони зберегли дистанцію, ввічливість, формальну повагу. Надія Іванівна приїжджала по неділях, гралася з онуком, іноді залишалася на обід. Але ключів від їхньої квартири у неї більше не було. І половину зарплати Ігоря вона більше не отримувала.

Життя увійшло в нове русло. Не ідеальне, не безхмарне, але своє, вистраждане.

Світлана повернулася на роботу, коли Матвію виповнився рік. Ігор отримав підвищення, зарплата зросла. Вони почали знову збирати. Тепер уже не на машину, а на розширення житлоплощі. Хотіли переїхати в «трійку», щоб у сина була своя кімната.

Одного разу, розбираючи документи, Світлана натрапила на той самий договір дарування квартири свекрухи. Вона довго дивилася на папір, згадуючи той вечір, коли вивчала його вперше. Згадуючи холодну рішучість, оголошення, дзвінки рієлторів, паніку Ігоря та Надії Іванівни.

Зробила б вона все це знову? Так, без сумнівів. Тому що інакше нічого б не змінилося. Тому що іноді, щоб бути почутою, потрібно кричати. Щоб відстояти своє право на щастя, потрібно боротися.

Світлана прибрала договір назад у теку, зачинила шафу. Минуле залишилося в минулому. Попереду було майбутнє. З чоловіком, який, нарешті, навчився бачити в ній не просто дружину, а партнера. З сином, який ріс здоровим і веселим. З життям, яке вона відвоювала для себе.

І нехай у цьому житті не було казкового фіналу, нехай не все зрослося гладко, зате була правда. Її правда. І це було найважливіше.