Гучний скандал закінчився тим, що чоловік зібрав валізи й поїхав до свекрухи, прихопивши із собою всі сімейні заощадження та банківські картки

— Ну так. Він мені вчора дзвонив, сказав: приходь, мамо, повечеряємо разом.

— Хіба він тобі не сказав? — Ні, не сказав. Звісно, не сказав.

Світлана мовчки відійшла вбік, пропускаючи свекруху у квартиру. Та пройшла на кухню, оглянула стіл.

— Ти що готуєш? Щось пахне незвично.

— Рибу запікаю з овочами.

— Рибу? А Ігор любить м’ясо. Ти ж знаєш.

Світлана стояла біля плити, дивлячись на деко. Риба майже готова. Вона спеціально обрала цей рецепт, бо Ігор нещодавно казав, що непогано б харчуватися легше. Але, мабуть, свекруха знала краще.

Ігор прийшов рівно о сьомій. Обійняв матір, розцілував в обидві щоки, сів на чолі столу. Світлана накрила, поставила тарілки.

Надія Іванівна скуштувала рибу, скривилася.

— Сухувата. Треба було в сметані запікати.

Ігор кивнув.

— Так, у сметані смачніше.

Світлана нічого не відповіла. Вона їла мовчки, слухаючи, як свекруха розповідає синові про свої справи. Про те, як у магазині нахамили. Про те, як сусідка знизу знову музику вмикає. Про те, як на роботі нова начальниця — вередлива.

Потім Надія Іванівна дістала з сумки чек.

— Ігоре, я тут у магазині була. Подивися, як усе подорожчало. Масло — 220. Хліб — 58. Як жити?

Ігор співчутливо кивнув.

— Так, ціни кусаються.

— Ось і я кажу. Добре, що ти мені допомагаєш, синку. А то б зовсім пропала.

Світлана підняла очі… Надія Іванівна працювала. Щодня ходила в бухгалтерію того самого заводу, де раніше працював її колишній чоловік. Зарплата у неї була не космічна, але цілком пристойна. Плюс пенсія за вислугу років. Плюс половина зарплати Ігоря. І при цьому вона скаржилася на дорожнечу.

— А у вас як справи? — Свекруха повернулася до Світлани. — Ти, мабуть, теж на продукти багато витрачаєш.

— По-різному. — Світлана знизала плечима.

— Ось я дивлюся, у вас у холодильнику дорогий йогурт стоїть. За сто двадцять. Навіщо? Можна ж звичайний купити, за п’ятдесят.

— Мені подобається цей. Він без добавок.

— Марнотратство. — Надія Іванівна похитала головою. — Молодь зараз не вміє економити. У наш час ми кожну копійку рахували.

Ігор промовчав. Він доїдав рибу, старанно не дивлячись на дружину. Світлана відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. Але вона стрималася, як завжди.

Після вечері свекруха ще годину сиділа у вітальні, розповідаючи синові про знайомих, яких Світлана ніколи не бачила. Потім, нарешті, зібралася додому. Ігор провів її до дверей, допоміг одягнутися.

— Дякую, що прийшла, мамо. Приходь ще.

— Звісно, синку. Ти ж знаєш, я завжди поруч.

Двері зачинилися. Ігор повернувся у вітальню, плюхнувся на диван.

— Втомився, як собака.

Світлана мовчки збирала зі столу посуд. Ігор увімкнув телевізор, знайшов якийсь серіал. Вона віднесла тарілки на кухню, почала мити. Руки рухалися автоматично, думки плуталися. Коли все було прибрано, Світлана підійшла до чоловіка. Той лежав на дивані, втупившись в екран.

— Ігоре, нам правда треба поговорити.

Він не відвів погляду від телевізора.

— Про що?

— Про твою маму. Про те, як вона поводиться, про те, що вона влазить у наше життя.

Ігор неохоче повернув голову.

— Вона не влазить. Вона піклується.

— Вона критикує кожен мій крок. Вона заходить без попередження, перевіряє, що я готую, що купую, як прибираю. Мені це набридло.

Ігор сів.

— Світлано, моя мати має право цікавитися, як живе її син. Вона одна мене виростила, розумієш? Одна. Батько пішов, коли мені було три роки. Вона працювала на двох роботах, щоб я ні в чому не мав потреби. Вона для мене — все. І якщо їй важливо знати, що у нас усе гаразд, я не буду їй цього забороняти.

— Але у нас своя сім’я. У нас мають бути кордони.

— Кордони? Ти про що взагалі? Це моя мати. А не чужа людина з вулиці.

Світлана відчула, як до горла підкочується клубок. Вона хотіла кричати, хотіла пояснити, що турбота і контроль — це різні речі. Але Ігор уже відвернувся, знову втупившись у телевізор.

— Я втомився, Світлано. Не починай, гаразд?

Вона постояла ще трохи, потім розвернулася й пішла у спальню. Лягла на ліжко, втупившись у стелю. Сльози не йшли, просто всередині було порожньо й холодно.

Минув тиждень. Світлана ходила на роботу, поверталася додому, готувала вечерю, прибирала. Ігор поводився як завжди. Приходив пізно, вечеряв, дивився телевізор, лягав спати. Розмов більше не було. Світлана не порушувала тему, а чоловік вдавав, що нічого не відбувається.

Надія Іванівна заходила двічі. Першого разу принесла пакет зі старими речами, мовляв, може, вам знадобиться. Світлана ввічливо подякувала, потім викинула все у сміттєвий контейнер. Другого разу свекруха прийшла з претензією: Ігор не переказав їй гроші вчасно, затримав на два дні. Вона хвилювалася. Ігор вибачився, тут же зробив переказ. Надія Іванівна пом’якшала, але все одно прочитала лекцію про те, як важливо бути відповідальним і не забувати про матір.

Світлана сиділа на кухні, слухаючи цю розмову, і розуміла: так буде завжди. Надія Іванівна ніколи не відпустить сина. А Ігор ніколи не поставить кордони. Вони застрягли в цій системі, і ніщо не зміниться. Якщо, звісно, вона сама не змінить.

Субота видалася на рідкість спокійною. Ігор поїхав на дачу до свого друга Максима допомагати з якоюсь прибудовою. Обіцяв повернутися до вечора. Світлана планувала провести день удома, розібрати, нарешті, ті самі коробки в коморі, на які так скаржилася свекруха.

Але вранці подзвонила Надія Іванівна.

— Світланко, доброго ранку. Ти вдома?

— Так, удома.

— Слухай, я тут вирішила. Хочу зробити у квартирі ремонт. Шпалери поклеїти, підлогу оновити. Давно збиралася. А тут дивлюся — знижки в будівельному магазині. Треба ловити момент.

Світлана затиснула телефон між вухом і плечем, продовжуючи мити чашку.

— Ну, це добре. Оновити квартиру завжди приємно.

— Ось і я так подумала. Сьогодні ввечері приїду до вас. Обговоримо. Нехай Ігор буде вдома. Це важлива розмова.

Світлана напружилася. Щось у голосі свекрухи було надто бадьорим, майже урочистим… Але вона промовчала, попрощалася й поклала слухавку.

Ігор повернувся близько сьомої, задоволений і втомлений. На обличчі була легка засмага, на одязі плями фарби. Він перевдягнувся, прийняв душ, вийшов на кухню в домашніх штанях і старій футболці.

— Пахне смачно. Що готуєш?

— Печеню. Твоя мама сказала, що приїде. Хотіла щось обговорити.

Ігор кивнув, вмостився за столом.

— Ага. Вона мені теж дзвонила. Говорила про ремонт.

— Так, щось таке.

Світлана накладала печеню в тарілки, коли у двері подзвонили. Надія Іванівна з’явилася з текою, в якій стирчали якісь папери та каталоги. Вона виглядала натхненною. Очі блищали, на обличчі грала задоволена посмішка.

— Добрий вечір. Проходьте. — Світлана відступила вбік.

— Здрастуй, Світланко. Як справи? Ігор вдома?

— Так, на кухні.

Надія Іванівна пройшла на кухню, поцілувала сина в щоку, сіла навпроти нього. Світлана поставила перед свекрухою тарілку з печенею, але та навіть не глянула на їжу. Розкрила теку, почала діставати каталоги зі шпалерами, зразки лінолеуму, якісь роздруківки з цінами.

— Ось дивіться, я все прорахувала. Шпалери візьму ось ці, світло-бежеві. Вони універсальні, до всього пасують. Лінолеум ось цей, під дерево. Плінтуси, звісно, теж треба міняти. І двері. Двері у мене старі, скриплять уже.

Ігор схилився над каталогами, кивав, щось запитував. Світлана стояла біля плити, повільно помішуючи чай у своїй чашці. Всередині зароджувалося недобре передчуття.

— І скільки це все вийде? — запитав Ігор…