Гучний скандал закінчився тим, що чоловік зібрав валізи й поїхав до свекрухи, прихопивши із собою всі сімейні заощадження та банківські картки

— До побачення, Надіє Іванівно.

Світлана поклала слухавку. Руки більше не тремтіли. Всередині був холод. Спокійний, розважливий. Вона пройшла на кухню, поставила чайник. Дістала чашку, заварила чай. Сіла біля вікна, дивлячись на вечірнє місто. Десь там, у районі Садової вулиці, зараз сидять Ігор і його мати. Читають оголошення, читають лист, дзвонять по телефонах, намагаються зрозуміти, що робити. Вона сидить тут, п’є чай і вперше за п’ять років відчуває, що контролює ситуацію.

Телефон знову задзвонив. Цього разу незнайомий номер. Світлана відповіла.

— Алло.

— Доброго дня. Це агентство нерухомості «Горизонт». Ми бачили ваше оголошення про продаж квартири. У нас є клієнт, готовий купити найближчим часом. Можемо під’їхати завтра для огляду.

Світлана помовчала. Потім спокійно вимовила:

— Зв’яжіться, будь ласка, з власником. Його телефон вказаний в оголошенні.

— Ми дзвонили, але він каже, що це помилка.

— Тоді уточніть у нього ще раз.

— Дякую.

Вона поклала слухавку, усміхнулася. Ігор, напевно, божеволіє від цих дзвінків.

Минула ще година. Світлана доїла вечерю, помила посуд, прилягла на диван із книжкою. Читати не виходило, думки постійно поверталися до того, що відбувається. Але вона трималася, не піддавалася спокусі подзвонити Ігорю, дізнатися, як він там. Нехай сам подзвонить. Нехай сам запропонує рішення.

Близько десятої вечора у двері подзвонили. Світлана здригнулася, встала, підійшла до вічка. За дверима стояв незнайомий чоловік років сорока, у темній куртці, з текою в руках.

— Хто там? — запитала Світлана, не відчиняючи.

— Добрий вечір, мене звуть Максим, я рієлтор. Вибачте за пізній візит, але я намагався додзвонитися до власника квартири на Садовій. Він не відповідає. Вирішив під’їхати за адресою, вказаною в оголошенні як контактна. Ви Світлана Соломіна?

Світлана розгубилася. Як він дізнався її адресу?

— Звідки у вас моя адреса?

— Вона вказана в одному з оголошень як додатковий контакт для зв’язку.

Світлана насупилася. Кирило, напевно, вказав. Або Денис. Неважливо.

— Я не можу зараз допомогти. Зверніться до власника.

— Розумієте, у мене клієнт дуже зацікавлений, готовий внести передоплату прямо зараз. Але потрібно подивитися квартиру.

— Я не можу організувати перегляд. Квартира знаходиться за іншою адресою, і власник там не проживає.

— Тоді дайте, будь ласка, номер власника.

— Він вказаний в оголошенні.

— Але він не відповідає.

— Значить, не хоче продавати. До побачення.

Світлана відійшла від дверей. Рієлтор ще раз подзвонив, потім, мабуть, пішов. Вона повернулася в кімнату, лягла на диван. Ситуація виходила з-під контролю. Рієлтори почали приїжджати не тільки до Надії Іванівни, а й до неї. Значить, оголошення складені так, що вказані обидві адреси. Це посилювало тиск, але й створювало ризик.

Світлана дістала телефон, написала Кирилу: «До мене приїжджав рієлтор. Звідки у нього моя адреса?»

Кирило відповів через п’ять хвилин: «Пробач, я вказав як додатковий контакт. Подумав, що це посилить ефект. Якщо незручно, можу прибрати».

«Прибери, будь ласка».

«Добре. Зроблю прямо зараз».

Світлана поклала телефон. Заплющила очі. Втомилася. Морально, фізично. Але відступати було пізно.

Ранок наступного дня почався з дзвінка Ігоря. Цього разу Світлана вирішила відповісти.

— Алло?

— Ти що коїш? — Голос чоловіка був на межі зриву. — У нас із мамою квартиру відбирають.

Світлана сіла на ліжку, притулившись спиною до стіни.

— Ніхто нічого не відбирає, Ігоре.

— Як не відбирають? Оголошення висять на всіх сайтах. Рієлтори назвонюють кожні десять хвилин. Один взагалі приїхав до мами. Стояв біля дверей. Казав, що хоче подивитися квартиру. Мама в шоці. Вона не розуміє, що відбувається.

— Відбувається те, що мало статися давно.

— Про що ти?

— Про те, що квартира твоєї матері — це тепер наше спільне майно. Ти оформив її на себе в шлюбі, значить, я маю право на половину. Якщо ти не повернеш наші гроші, я подам на поділ.

— Ти з’їхала з глузду? Це квартира моєї матері!

— Ні, це твоя квартира, а ти — мій чоловік. Значить, це наша квартира.

Ігор мовчав. Світлана чула його важке дихання.

— Світлано, ти не можеш так вчинити.

— Можу і вчиню, якщо ти не повернеш картки і гроші.

— Але ці гроші потрібні мамі на ремонт!

— А мені потрібні на життя. На наше з тобою життя. На машину, на яку ми два роки збирали. На майбутнє, яке ти зрадив заради своєї матері.

— Я нічого не зраджував.

— Зрадив. Ти обрав її. Ти забрав наші гроші і пішов до неї. Ти поставив мені ультиматум — вибачитися на колінах. Думав, я злякаюся, прибіжу, буду благати повернутися?

— Я думав, ти одумаєшся.

— Я одумалася. Тільки не так, як ти очікував.

Знову мовчання. Потім Ігор вимовив тихіше:

— Світлано, давай спокійно поговоримо. Без цих оголошень, без погроз. Приїжджай до мами, все обговоримо.

— Ні.

— Чому?