«Холодильник твій, а квартира — моя»: відповідь дружини, яка змусила чоловіка негайно шукати ключі від замка

Мій спокій розлютив його ще більше.

— От і чудово! Щоб до тебе дійшло напевно! — Він схопив з вішалки куртку.

— Ти куди?

— В господарський! Замок купувати! Повішу на холодильник, щоб не було спокуси об’їдати того, хто тебе утримує!

Двері знову грюкнули. Я залишилася стояти на кухні. На підлозі лежав розтоптаний шматочок дорогого сиру. А в голові билася лише одна думка: «Добре. Нехай буде замок!»

Вранці мене розбудила незвична тиша. Павло, мабуть, пішов на роботу раніше, не сказавши ні слова. Я пройшла на кухню, щоб налити собі склянку води, і завмерла. На білих дверцятах нашого холодильника висів маленький сріблястий навісний замок. Простенький, з тих, що вішають на поштові скриньки. Він виглядав безглуздо, жалюгідно і до огиди принизливо. Ключ, звісно, Павло забрав із собою.

Я дивилася на цей замок, і в мені не було ні злості, ні образи, тільки холод. Наче щось тепле і живе всередині мене остаточно замерзло цієї ночі. Я мовчки розвернулася, одяглася і пішла на роботу, не випивши навіть кави.

Робочий день тягнувся, наче гумовий. Я механічно виконувала завдання, виправляла чужі помилки в коді, відповідала на листи. Думки були далеко. Вони кружляли навколо сріблястого замка і того глухого кута, в якому я опинилася.

Близько третьої години дня завібрував телефон. На екрані висвітилося: «Кирило Ігорович». Серце тьохнуло. Зазвичай він дзвонив тільки в екстрених випадках.

— Так, Кириле Ігоровичу, — відповіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів.

— Я через дрібниці не відволікаю. — Його тон був незвично бадьорим, навіть радісним. — Ти можеш говорити?

— Так, звісно. Щось трапилося?

— Трапилося? Ще й як трапилося! — він розсміявся в трубку. — Пам’ятаєш проєкт «Фенікс», який ти вела останні пів року? Який всі вважали майже провальним?

Звісно, пам’ятаю. Як таке забудеш? Я ночувала в офісі, щоб довести його до ладу. Павло тоді ще пиляв мене, що я живу на роботі за три копійки.

— Так от, Яно, твій «Фенікс» не просто злетів, він полетів у космос. Замовник у повному захваті. Вони викупили у нас технологію за такі гроші, що рада директорів досі шампанське п’є. Твоя робота була ключовою. Тебе окремо відзначили.

Я мовчала, не вірячи своїм вухам.

— Ти мене чуєш, Яно?

— Так, так, чую. Я просто здивована.

— Це ще не все. Керівництво прийняло рішення виплатити тобі премію. Бонус за винятковий внесок. Він уже в бухгалтерії, до кінця дня має впасти на картку. І так, ми готуємо для тебе новий контракт. З новою посадою і новим окладом. Ти готова очолити відділ тестування?

У голові промайнув ранковий образ. Замок. Маленький, принизливий замочок на моєму холодильнику. Символ моєї залежності. Символ влади Павла наді мною.

— Яно? — повторив Кирило Ігорович.

Я подивилася у вікно. За ним розкинулося величезне, живе місто, сповнене можливостей. І я раптом зрозуміла, що більше ніяких замків у моєму житті не буде. Ніколи.

— Так, Кириле Ігоровичу, — мій голос пролунав твердо і чисто, дивуючи мене саму. — Більш ніж готова.

Телефон пікнув сповіщенням з банку, коли я вже виходила з офісу. Я зупинилася і відкрила додаток. Сума, яку я побачила на екрані, змусила мене на секунду притулитися до стіни. Вона була величезною. Більше, ніж Павло заробляв за рік, може, навіть за півтора…