«Холодильник твій, а квартира — моя»: відповідь дружини, яка змусила чоловіка негайно шукати ключі від замка

Я очікувала відчути радість, ейфорію, полегшення. Але замість цього мене накрила хвиля холодної, дзвінкої люті. Ці гроші не були просто грошима. Це була свобода. Це була сила. Це був квиток в один кінець з того пекла, на яке перетворилося моє життя.

Я прокручувала в голові ранкову сцену. Замок. Його самовдоволене обличчя, коли він кидав мені в обличчя звинувачення в нікчемності. Його впевненість у тому, що він – господар становища, а я – безправний додаток до його успішного життя.

Пальці самі набрали номер найкращої подруги.

— Свєто, привіт. Можеш говорити?

— Янчику, привіт. Звісно. Що сталося? Голос у тебе якийсь сталевий.

Я зробила глибокий вдих і видихнула всю історію одним махом. Про сир, про крики про мою мізерну зарплату, про його похід до господарського магазину. І про фінал – сріблястий замочок на дверцятах холодильника.

На тому кінці дроту на кілька секунд зависла тиша.

— Що, вибач? – нарешті видушила Свєта. — Він повісив замок на холодильник у двадцять першому столітті? Яно, ти жартуєш?

— Хотіла б я жартувати, Свєто.

— Та він… він… у мене слів немає. Він хворий, зовсім з глузду з’їхав. Яно, ти повинна зібрати речі й піти від цього психопата просто зараз. Я приїду, допоможу.

— Піду. Обов’язково піду, — сказала я. І в моєму голосі не було ні краплі сумніву. — Але не просто зараз. І не просто так.

— В сенсі?

Я подивилася на вітрину дорогого ресторану, повз який проходила. За столиками сиділи люди, пили вино, їли щось вишукане.

— Свєто, він роками вбивав мені в голову, що я – порожнє місце, що без його грошей я пропаду, що моє місце на кухні, і то, якщо він дозволить до неї підійти. — Я говорила тихо, але кожне слово було наповнене гіркотою, що накопичувалася роками. — Він принижував мене за кожну витрачену копійку, за кожну дрібницю, яку я хотіла для себе. Він замкнув від мене їжу, бо вважає, що я на неї не заслужила. Так от, я збираюся влаштувати йому прощальну вечерю, яку він запам’ятає на все життя.

Свєта помовчала, а потім у її голосі з’явилася хижа нотка.

— Що ти задумала, Тітова?

— Я покажу йому, чого я варта і чого тепер вартий він. Я покажу йому, що означає бути голодним у власному домі, коли поруч хтось бенкетує. Тільки цього разу ролі зміняться.

— Яночко, ти мій герой, — видихнула Свєта. — Тобі потрібна допомога? Може, приїхати для моральної підтримки або щоб його фізіономію начистити?

— Ні. — Я посміхнулася вперше за весь день. — Дякую, рідна, з цим я впораюся сама. Це моя особиста справа.

Я відключила дзвінок і рішуче рушила в бік найдорожчого гастроному в нашому районі. План був готовий.

Гастроном зустрів мене тихою музикою і запахом свіжої випічки, сиру та кави. Раніше я заходила сюди тільки для того, щоб з тугою подивитися на вітрини. Павло називав такі місця магазинами для буржуїв і вважав будь-яку покупку тут безглуздою тратою грошей. Його грошей. Сьогодні все було інакше. Я відчувала себе господинею становища.

Я повільно йшла вздовж прилавків, вибираючи не те, що дешевше, а те, що хотілося найбільше. Мій вибір впав на акваріум біля стіни, де повільно ворушили клешнями два темно-синіх лобстери.

— Мені, будь ласка, ось цих двох, — сказала я продавцеві, намагаючись, щоб голос звучав упевнено.

Чоловік у білому фартусі здивовано підняв брову, але мовчки виловив моє замовлення. До лобстерів додалися дюжина свіжих устриць, банка чорної ікри, багет, який ще дихав теплом, і кілька видів того самого сиру з пліснявою, через який все почалося.

На касі я взяла ще пляшку дорогого французького шампанського, крижану, вкриту крапельками роси. Загальна сума вийшла такою, що раніше я б знепритомніла. Зараз я просто приклала телефон до терміналу. Пік — оплата пройшла. Ніяких проблем.

Вдома я насамперед дістала із серванта найкращий посуд. Порцелянову тарілку, важкі прибори, високий келих для шампанського. Все те, що ми використовували тільки на великі свята. Кухня перетворилася на поле для кулінарного експерименту. Я знайшла в інтернеті рецепт, як правильно готувати лобстерів, відкрила устриці, красиво розклала на блюді сири та ікру.

Аромати стояли неймовірні. Замкнений холодильник я демонстративно ігнорувала. Він стояв у кутку, як пам’ятник Пашиній дріб’язковості, і його сріблястий замок тьмяно поблискував у світлі лампи…