Ховаючись від чужої провини, вона довірилася лісникові

Вона не полишала спроб писати листи своїй доньці. Але всі ці листи незмінно поверталися назад, бо бабуся відмовлялася їх приймати. Ольга також потай писала скарги до вищих інстанцій. Однак усі ці документи безслідно зникали, і жодних відповідей вона не отримувала. На початку грудня 1974 року нервова система Ольги остаточно зламалася.

Вона ясно усвідомила, що попереду ще тринадцять років такого кошмару, яких вона просто не витримає. Вона розуміла, що або остаточно збожеволіє, або її життя трагічно обірветься в цих стінах. І тоді вона ухвалила відчайдушне рішення — тікати. Такий шанс випав під час перевезення в закритому фургоні на плановий медичний огляд до іншої установи. Їх супроводжували лише двоє конвоїрів.

На гірській звивистій ділянці дороги Ольга попросилася вийти, пославшись на сильне отруєння. Один із конвоїрів повірив і вивів її назовні. Скориставшись моментом, Ольга відштовхнула його, кинула в нього жменю землі й щодуху побігла в густий ліс. Охорона відкрила вогонь їй услід, але кулі дивом пройшли повз. Вона бігла без оглядки до самої темряви, а потім ішла всю ніч.

Її самотній шлях зимовим лісом тривав три мученицькі тижні. Щоб хоч якось вижити, вона їла деревну кору, сніг і хвойні голки. Одного разу від страшного голоду вона впіймала голими руками польову мишу й з’їла її. Її казенне взуття повністю розвалилося вже на третій день дороги, і далі вона йшла боса. Увесь одяг порвався на лахміття об гілки й кущі.

Вона вперто рухалася на південь, у бік високих Карпатських гір. Потай сподівалася загубитися в глухих розпадках або навіть перетнути кордон із Румунією. На двадцять другий день виснажливого шляху її фізичні сили повністю вичерпалися, вона впала в замет і більше не змогла підвестися. Вона була певна, що це її кінець і прийшла неминуча смерть. Але її втішала лише одна думка: вона зустріне свій кінець вільною, а не за колючим дротом.

І ось вона опритомніла тут, у теплій хатині, завдяки Петрові. Закінчивши свою розповідь, Ольга тяжко замовкла. Петро й далі сидів нерухомо й мовчки курив люльку. Потім промовив лише одну фразу: «Зрозуміло, дуже тяжко тобі довелося в житті». Ольга напружено подивилася на нього.

«І це все? — спитала вона. — Ти навіть не спитаєш, чи сказала я правду, чи вигадала всю цю історію із самообороною?» Петро лише байдуже знизав плечима. «А яка мені різниця? Захищалася ти чи ні, ти вже отримала свій суворий строк і пройшла через пекло. Це найголовніше. Минуле все одно вже не змінити й не повернути».

Ольга спитала дуже тихо, з потаємною надією: «Ти не боїшся мене після того, що я зробила?» Петро щиро й доброзичливо всміхнувся. «Боятися? Я за своє життя в лісі позбавив життя сотні ведмедів, лосів і тисячі зайців. Якщо так міркувати, то хто з нас скоїв більше непоправного? Ти просто захищала свою дитину від неминучої біди. Тож зовсім не мені бути твоїм суддею, та й ти мене судити не вправі».

Ольга вперше за багато років відчула полегшення й ледь усміхнулася. Вона щиро промовила: «Дякую тобі за те, що не засуджуєш». Петро розуміюче кивнув. «Живи спокійно й ні про що не тривожся. Поки ти перебуваєш у моєму домі, ніхто тебе тут не посміє зачепити. А далі буде видно».

Від того пам’ятного вечора в їхніх стосунках сталася важлива зміна. Звичне мовчання нікуди не зникло, але тепер воно стало дуже теплим і довірливим. Вони більше не почувалися випадковими супутниками. Вони стали по-справжньому близькими й своїми людьми. Березень 1975 року прийшов у гори з довгожданою відлигою.

Сніговий покрив почав стрімко танути, і всюди весело задзюрчали струмки. У густому лісі з’явилися перші весняні проталини. Петро попередив Ольгу: «Скоро чекай приїзду начальства. Раз на пів року вони проводять обов’язкову перевірку господарства. Нам треба придумати, як тебе надійно сховати».

Вони разом підготували чудову й непомітну схованку. Просто під підлогою хатини був глибокий льох, розміром два на два метри й завглибшки близько півтора метра. Там Петро зазвичай зберігав свої припаси: мішки з крупою, банки з консервами й запаси сушеного м’яса. Вони розчистили там зручне місце, постелили м’які речі й поставили відро з водою та трохи їжі. Домовилися, що якщо приїде перевірка, Ольга швидко спускається в цей льох.

Петро щільно закриває дерев’яний люк, маскує його зверху мішками й застеляє ряднами. Ззовні виявити цю схованку було абсолютно неможливо. Двадцять третього березня Петро здалеку помітив густий дим від всюдихода, що наближався. Він швидко забіг у хатину й скомандував Ользі: «Ховайся, вони вже близько». Ольга миттю спустилася в підготовлений льох.

Петро надійно закрив люк, навалив зверху важкі мішки, розправив рядна й для певності притис усе це важкою лавою. Він критично оглянув підлогу. Жодних підозрілих слідів видно не було. Приблизно за пів години у двір в’їхав потужний повнопривідний всюдихід ГАЗ-66. Із кабіни вийшли троє чоловіків.

Це був начальник парку Семен Ілліч, повний чоловік років п’ятдесяти в окулярах. З ним приїхав місцевий мисливствознавець Микола Петрович, суворий і жилавий чоловік сорока п’яти років. Третім був молодий лейтенант міліції в повній формі, на вигляд йому було близько двадцяти семи років. Петро спокійно зустрів нежданих гостей біля порога, привітався й запросив пройти всередину. Приїжджі зайшли в хатину й розсілися за невеликим столом.

Петро гостинно поставив на стіл гарячий чайник, відкрив консерви й нарізав свіжий хліб. Семен Ілліч за звичкою почав розмову з формальностей. «Як минула зимівля? Чи все в тебе гаразд? Як справи зі звіриною? Чи не з’являлися в окрузі браконьєри?»

Петро відповідав чітко й упевнено. «Усе йде нормально. Зимівля минула в штатному режимі, звіра в лісі багато, чужих слідів не помічав». Вони не поспішаючи заповнили потрібні папери й підписали акти огляду. Після цього Семен Ілліч змінив тон і сказав: «Ну гаразд, з роботою в тебе повний порядок. А тепер поговоримо про іншу справу».

«З нами приїхав лейтенант Ігор Володимирович з обласного управління. Вони шукають небезпечну втікачку. Розкажіть подробиці, Ігорю Володимировичу». Міліціонер відкрив свою робочу теку, дістав звідти чорно-білу фотографію й поклав її на стіл просто перед Петром. На знімку була зображена Ольга, анфас і в профіль, як зазвичай роблять у тюремних справах. На фото вона виглядала на кілька років молодшою, але впізнати її було легко.

Лейтенант заговорив суворим і сухим офіційним тоном. «Увага, розшукується особливо небезпечна злочинниця Ольга Максимівна Терехіна, тридцяти шести років від народження. Вона була засуджена за дуже серйозною статтею. Строк ув’язнення — п’ятнадцять років суворого режиму. Вчинила зухвалу втечу сьомого грудня 1974 року просто з-під конвою під час перевезення».

«За нашими оперативними розрахунками, вона пішла в ліс і рухалася в південному напрямку. Цілком імовірно, що вона могла вийти саме у ваш віддалений район. Не зустрічали тут підозрілих жінок?» Петро взяв фотографію в руки й дуже уважно її роздивився. Жоден м’яз на його обличчі не здригнувся. Він спокійно поклав картку назад на дерев’яний стіл.

Відповів він абсолютно рівним голосом. «Ні, нікого подібного я не зустрічав. Звідки тут узятися жінкам, це ж дикий ліс за триста кілометрів від цивілізації? Зима цього року була люта, морози доходили під сорок градусів. Якщо вона й забрела в ці краї, то давно загинула. Лежить зараз десь під снігом».

«Навесні, коли сніг зійде, може, знайдете її останки». Лейтенант подивився на лісничого дуже пильно й недовірливо. «Ви абсолютно впевнені, що нікого не бачили? Може, помічали дивні сліди або знаходили чужі покинуті речі?» Петро впевнено похитав головою. «Абсолютно точно не бачив».

«Я ж щодня виходжу на обхід території. Кожну п’ядь землі у своєму квадраті знаю напам’ять. Якби тут з’явилася чужа людина, я б одразу це помітив. У нас тут навіть чужий лось відразу впадає в око. Що вже казати про живу людину?»

У розмову вирішив втрутитися мисливствознавець Микола Петрович. «Петре Андрійовичу, ти добре розумієш усю серйозність ситуації? Якщо ти раптом надумаєш її приховувати, то тобі самому загрожує реальний строк. Це стаття за приховування, можна отримати до п’яти років тюрми. Подумай добре, ти точно нікого не бачив?» Петро подивився йому просто в очі, не відводячи погляду.

«Я цілком упевнений у своїх словах. Не бачив. І брехати мені немає жодного сенсу. Це зовсім не моя справа — переховувати чужих утікачок-злочинниць. Мені б за своїм лісовим господарством устигнути доглянути». Лейтенант невдоволено встав із-за столу й почав повільно проходжуватися маленькою хатинкою.

Він уважно оглядав кожну річ, зазирав у всі темні кутки. Раптом він помітив на дерев’яній полиці дві чисті кружки. Він одразу ж підозріло спитав: «А навіщо вам дві кружки, якщо ви живете самі?» Петро відповів миттєво, навіть не кліпнувши оком: «Друга — це просто запасна. Якщо перша випадково впаде й розіб’ється, мені не буде з чого пити чай»…