«Хто тут господиня?»: який документ нотаріус показав коханці замість ключів

— Ну що ти, мій любий, хіба мене хтось може образити? Адже в мене є ти, мій захисник. Тільки знаєш, Пашко, нам з тобою доведеться пожити в іншому місці. Там теж добре, правда, не так просторо і взагалі…

У неї перехопило горло, щойно вона на секунду порівняла свою стару квартиру з тією, де Павлик жив з народження.

— Але нічого, ми якось влаштуємося. Адже ми будемо разом, правда?

Синочок із серйозним виглядом кивнув. І раптом Олена відчула, що їй більше нічого не страшно. Головне — Пашка, її головний скарб буде з нею, адже, судячи з усього, Андрію він не потрібен.

Наступного дня у квартирі пролунав телефонний дзвінок. Катерина Олександрівна терпіти не могла мобільний телефон і до останнього дня користувалася красивим кнопковим апаратом з міським номером.

— Здрастуйте, я можу поговорити з Оленою Володимирівною Антоновою? — Чоловічий голос був сухим, діловим і абсолютно незнайомим.

— Так, я вас слухаю, — розгублено вимовила Олена.

— Моє прізвище Ларін, я є нотаріусом і прошу вас завтра приїхати в мій офіс.

— Навіщо? — вирвалося в Олени. А в голові раптово забилася несмілива надія, що в Андрія все-таки прокинулася совість, і, можливо, він просто хоче якось оформити все, що стосується Пашки, і завірити це нотаріально.

— Вам необхідно бути присутньою під час оголошення заповіту Антонової Катерини Олександрівни, — раптом почула вона.

— Катерина Олександрівна залишила заповіт? — здивувалася Олена.

— Так, і він безпосередньо стосується вас, Олено Володимирівно, тому прошу вас завтра до дванадцятої години приїхати в мій офіс. Запишіть, будь ласка, адресу.

Олена записала адресу на клаптику паперу і знесилено присіла на стілець поруч з телефоном. Серце глухо билося чомусь у районі голови. Невже свекруха подумала про неї та Пашу і щось їм залишила? Невже вона подумала про них, знаючи характер свого сина? О господи, ну чому, чому вона померла? Який у цьому сенс? Оленка зібралася було знову розревітися, але взяла себе в руки.

Наступного дня вона приїхала до нотаріальної контори. Перед зачиненими дверима на стільці сиділа коханка Андрія власною персоною. Побачивши Олену, брови в неї поповзли вгору. Не дивлячись на коханку чоловіка, Олена швидко відчинила двері кабінету.

— А ти тут чому? — Це було перше, що почула Олена, щойно увійшла до невеликого приміщення. — Що ти тут робиш?

— Олена Володимирівна приїхала на моє запрошення, шановний Андрію Вікторовичу, — їй назустріч з-за столу встав невисокий літній чоловік в окулярах, — оскільки заповіт вашої матері безпосередньо стосується пані Антонової.

— Так? Яким це боком? — здивувався Андрій. — А, мабуть, мати залишила їй щось із дрібничок, над якими вони періодично вдвох ахали й охали. Напевно, свій портрет, ну той, яким ти так завжди захоплювалася. Знаєш, навіть якщо мати тобі його не заповіла б, я тобі його сам подарую, так і бути.

— У будь-якому разі, Олена Володимирівна перерахована серед спадкоємців і повинна бути присутньою під час оголошення заповіту, — промовив нотаріус, жестом запрошуючи Олену сісти.

За кілька хвилин абсолютно приголомшені Андрій та Олена вийшли з кабінету нотаріуса.

— Ну, чого мовчиш-то? Чого вона там їй виділила, сирітці вашій? Не занадто багато? — нетерпляче запитала Світлана в Андрія, підходячи до нього…