«Хто тут господиня?»: який документ нотаріус показав коханці замість ключів

І тут на мить їй здалося, що губи жінки на портреті здригнулися у відповідь у смішливій посмішці, і якби чарівна мить тривала ще кілька секунд, здається, Олена встигла б перехопити погляд пронизливих і бездонних сіро-блакитних очей. Похитавши головою, щоб відігнати ману, вона знову плюхнулася на диван і, відкинувшись на спинку, весело розреготалася.

Олена народилася, як і більшість людей, у нормальній і найтиповішій родині, що складалася з мами і тата. Щоправда, у більшості дітей, як правило, є ще бабусі й дідусі, тітки й дядьки, брати й сестри, а в Оленки були тільки батьки. Але й вони були в неї зовсім недовго. Батько розчинився в просторі, коли дівчинці було роки три, і від нього залишилися на пам’ять лише величезні гумові чоботи, в один з яких маленька Оленка поміщалася цілком і ховалася від мами, і запах тютюну, який довго не вивітрювався з їхньої крихітної квартирки.

Мама була доброю і красивою, якими бувають усі на світі мами для своїх маленьких дітей. Щоправда, до мами часто приходили гості, теж добрі, хоча й зовсім некрасиві. Оленку відправляли в її куток, у якому стояло ліжко і лежали дві її найбільші коштовності — лялька і плюшевий ведмідь. Гості довго сиділи за столом, часто залишалися на ніч, постійно наливали собі й одне одному щось у склянки, голосно цокалися ними, співали пісень, курили, сперечалися, навіть іноді плескали одне одного по щоках. Мама теж брала участь у цій грі, навіть кілька разів впала на підлогу — напевно, як тоді подумала Олена, прикинувшись сплячою.

Одного вечора мама впала якось особливо сильно і голосно і більше не встала. А потім до їхньої квартири прийшли незнайомі люди і кудись забрали всіх маминих гостей, а разом з ними і маму. Сама Оленка опинилася в зовсім незрозумілому місці, де, як їй пояснили, вона тепер житиме. Вона спробувала заперечити, сказати, що взагалі-то її все влаштовувало і в її минулому житті, але її чомусь не послухали. Тоді Оленка вирішила обійтися без пояснень, злізла з ліжка, взула туфлі і, затиснувши під пахвою свого плюшевого ведмедя, захопленого з дому, попрямувала до виходу.

Її перехопили вже на вулиці біля воріт великого обгородженого двору.

— Олено, твоєї мами більше немає, розумієш? — повідомила дівчинці жінка з розумним втомленим обличчям. — Твоя мама померла в лікарні, дівчинко. Ти тепер залишишся тут, з нами. Це дитячий будинок. Мене звати Ірина Василівна, я вихователь.

— Я хочу додому, до мами! — серйозно повідомила їй дівчинка.

— Я розумію, маленька, — Ірина Василівна проковтнула клубок у горлі і твердо продовжила. — Того будинку, де ти жила раніше, більше немає, і мами більше немає. Тепер твій дім тут.

— А моя мама тепер ви? — карі очі дівчинки, як і раніше, з якоюсь недитячою серйозністю дивилися на жінку.

— Ні, — похитала та головою, — я не можу бути твоєю мамою, але я постараюся її тобі знайти.

— Я не хочу іншу маму. Я хочу повернутися до своєї, — відповіла малеча.

— Але ж я пояснила тобі, — розгублено вимовила жінка.

— Я хочу до мами, — твердо повідомила дівчинка.

— Просто неймовірно! — розповідала Ірина ввечері колезі. — До п’яти років прожила у квартирі з матір’ю, що п’є, а говорить про неї як про найкращу людину. Ну і як мені те дівчисько тепер прилаштовувати накажете?

З незвичайною для малолітки твердістю Олена заявила всім, що якщо їй не можна додому до її мами, то й ні в яке інше місце вона жити не піде.

— Ну що ж, раз ти так вирішила, — зітхнула Ірина Василівна, ще раз здивувавшись впертості дівчинки. — Значить, так тому і бути.

— Ніколи не прив’язуйтесь до наших дітей по-справжньому, — невтомно повчала Ірина більш недосвідчених колег. — На всіх все одно не вистачить ні серця, ні часу, ні сил. Надірветеся самі й зробите боляче дитині. Не намагайтеся замінити їм батьків, все одно нічого не вийде.

А через кілька років вона зрозуміла, що вся її система координат руйнується, щойно вона бачить зосереджений погляд карих очей, світле русяве волосся, заплетене у дві косички, і кирпатий ніс, гордо і незалежно задертий догори. Ірина по-справжньому прив’язалася до Олени і тихо, лаючи себе за бабську свою дурість, раділа, що дівчинку не забирають на удочеріння.

І цього справді не відбувалося. Людей, які охоче придивлялися спочатку до симпатичної складної дівчинки, зупиняв саме цей погляд — серйозний, випробувальний, ніби без перешкод проникаючий у саму душу і суворо питаючий: «А ти впевнений, шановний дорослий, що ти взагалі-то хороша людина? Тобі справді потрібна дитина, чи ти шукаєш іграшку, засіб від самотності, спосіб самоствердитися?» Очі дівчинки, яка навряд чи знала навіть такі слова, проте буравили, просвічували, як рентген, ніби влаштовуючи суворий іспит. І більшість дорослих не витримувало цієї перевірки і боягузливо тікало з поля бою, вважаючи за краще пошукати серед дитбудинківських дітлахів когось простішого, зрозумілішого.

Втім, іноді вона могла прикласти потенційних опікунів і словом. Коли Олена підросла, характер її анітрохи не змінився, хоча вона, звичайно, перестала витріщатися на людей своїм знаменитим оцінюючим поглядом і стала більш стриманою в судженнях. Усі роки, поки вона жила в дитячому будинку, вихователь Ірина Василівна була поруч.

— Ну, з характером у тебе, Олено, все гаразд, не пропадеш, — зауважила вона, коли дівчинці виповнилося п’ятнадцять. — А ось що з професією будемо робити?