«Хто тут господиня?»: який документ нотаріус показав коханці замість ключів

— Я буду хірургом, — твердо і рішуче, як завжди, заявила Олена.

— Ким? — здивувалася жінка. — Чому саме хірургом? Це, загалом, вважається чоловічою справою.

— Дурниці, — рубанула дівчинка, — це цілком підходить і для жінки, зате там ніхто і ніколи не буде вказувати мені, що робити, і я буду за все і завжди відповідати сама.

Ірина зітхнула. Дуже вже не в’язався цей рішучий тон і наміри із зовнішністю дівчинки. Олена підходила до своїх шістнадцяти, розквітаючи тонкою дівочою красою. Вона сильно витягнулася, як тягнеться до сонця соняшник, повністю уникла підліткових проблем з блискучою, набряклою прищиками шкірою, зайвою вагою і незграбною незграбністю. Тонка матова шкіра, світле блискуче волосся, трохи кирпатий ніс, струнка фігурка. Олена не була красунею, але, безумовно, перетворювалася на чарівну дівчину.

— Оленко, ну який ти хірург? — дивувалася Ірина Василівна. — З твоєю ельфійською зовнішністю тобі треба в дизайнери йти або в модельєри. Ти ж і малюєш он як чудово, у нас уся виставка вічно тільки з твоїх малюнків складається. Ех, зростом ти не вийшла, а так, дивись, попалася б на очі якомусь фотографу, може, модельну кар’єру б зробила. А що, запросто. Зараз, щоб бути фотомоделлю, зовсім не обов’язково красунею народитися.

— Тьотю Іро, ну яка з мене модель? — сміялася вихованка. — Та й нісенітниця це все, заняття для нероб. Я хочу справжньою справою займатися і не тягатися все життя під камерами, зображуючи вішалку.

— Оленко, — охала Ірина. — Та що ти таке кажеш, адже всі дівчатка мріють бути фотомоделями та актрисами.

— Не всі, а тільки ті, що дурніші, — з притаманною їй категоричністю заявляла Олена. — Це тому, що вони справжньої справи бояться. А тут і робити нічого не треба. Ходи собі, їж поменше.

Ірина починала реготати і махала на дівчинку руками.

Олена закінчила школу і у вісімнадцять років, багато в чому стараннями все тієї ж відданої Ірини, отримала окрему квартиру. Це була зовсім крихітна однушка в будинку, розташованому на самій околиці міста. Будинок був побудований тільки наполовину, але при цьому якимось чином у відбудованих під’їздах уже жили люди, хоча за кілька метрів від них ще тривала кипуча діяльність зі встановлення віконних пакетів і дверей. Двір був по коліно в багнюці, яку розмішували вантажівки, що нескінченно проїжджали і від’їжджали. Стіни стрясалися від ударів, а у відкриті вікна регулярно влітала добірна лайка будівельників.

Було сиро і гамірно, але Олена була абсолютно щаслива. До дитячого будинку вона потрапила, коли їй виповнилося п’ять років. Зараз їй ішов дев’ятнадцятий рік. Чотирнадцять років вона провела в дитбудинку, де все було спільним і нічиїм одночасно, де в неї було все і водночас не було нічого, крім старого плюшевого ведмедя, колись подарованого мамою і захопленого з собою в останній момент з дому п’ятирічною Оленкою. І ось через стільки років у неї нарешті є щось по-справжньому своє.

Маленька квартира з кривими стінами, пофарбованими навіщось олійною фарбою, вікнами, через які через величезні щілини немилосердно дуло, і краном, що капав, здалася їй царськими хоромами. Вона обдерла зі стін огидну зеленувату фарбу, заклеїла щілини лейкопластиром і посадила свого вірного друга, замурзаного плюшевого ведмедика, на перший особистий у своєму житті крихітний, майже дитячий диванчик — подарунок Ірини на новосілля. Це була пам’ять про маму, вірність якій Олена зберегла, незважаючи ні на що.

А потім Олена Перова пішла вступати до медичного інституту. З тріском провалилася за балами, подала документи до медучилища і вперто, як завжди у своєму ще такому короткому, але вже такому нелегкому житті, стиснувши губи, кинулася шукати роботу. Витривала, завзята, яка не гребувала брудною роботою дівчина без заробітку не залишилася. Два роки вона мила машини на автомийці й посуд у маленькому літньому ресторанчику, трудилася в пункті видачі товарів, навіть зазивала відвідувачів у кафе, стрибаючи вулицею в костюмі величезної й до жаху безглуздої сосиски в тісті. Загалом, хапалася за будь-яку можливість підзаробити, відремонтувати квартиру, одягнутися пристойніше, купити телефон.

А ще в Оленки була мрія. Вона пристрасно мріяла про покупку лампи. І ця дивна, смішна мрія стала справжнім пунктиком її життя, своєрідною ідеєю фікс. Цю лампу вона випадково побачила у вітрині магазину, де продавалися всякі надзвичайно красиві старовинні речі. Лампа теж була старовинною, з великою бронзовою основою, такою масивною, що навіть на погляд було видно, яка вона важка і стійка. На лампу був надітий напівпрозорий зелений абажур-плафон, і світло, що струменіло з-під нього, чомусь здавалося Олені неймовірно затишним, наповненим особливою теплотою.

Ця лампа ніби стала символом усього того, чого в самої Олени в житті майже не було. Символом сім’ї, дому, тихого затишку і любові. Вона у своїх мріях бачила, як сидить під цією самою лампою вечорами, зручно влаштувавшись у кріслі, і на колінах у неї совається її малюк, якому вона читає книжку. За великим вікном, завішеним золотистою портьєрою, йде пухнастий сніг, а через кімнату до них іде красивий усміхнений чоловік, що тримає в руках чашку з чаєм, що димить.

Звісно, до красивого чоловіка, малюка на руках, важких дорогих штор на вікні з палітуркою і всього іншого, що вона чітко уявляла у своїх фантазіях, було ще нескінченно далеко. Але лампа була поруч. Її можна було купити і зробити щось реальне, щоб почати наближати до себе свої мрії.

Нарешті, ціною постійних самообмежень та економії, потрібна сума була зібрана, і Олена вирушила в комісійний магазин. І ось довгоочікувана покупка в її руках. Лампу запакували у велику коробку, і, обхопивши свою дорогоцінну ношу руками, Олена вийшла з магазину. І за кілька секунд опинилася на асфальті, а коробка — поруч. Усередині щось жалібно дзвякнуло, ніби попрощавшись із щойно знайденою господинею…