«Хто тут господиня?»: який документ нотаріус показав коханці замість ключів

І справді, з неба, як на зло, посипався дрібний неприємний дощик, а салон машини так і вабив м’яким сидінням, теплом і легким солодкуватим запахом з ноткою цитруса. «А до біса, — раптово зважилася Оленка. — Можна подумати, я такий ласий шматочок, що всі сплять і бачать, як би на мене позаритися». Вона рішуче сіла в машину. Зручна спинка м’яко прийняла на себе втомлену за день спину, а ноги, які вона витягнула вперед, блаженно розслабилися.

— Добре тут у вас, — вимовила вона, дивлячись на численні вогники на приладовій панелі, які м’яко блимали в сутінках салону.

Андрій посміхнувся, увімкнув музику і м’яко рушив машину з місця.

— Ну ось, тут я і живу, — вимовила Олена, побачивши в пелені дощику силует свого будинку.

Дорога здалася їй до образливого недовгою. Андрій виявився відмінним співрозмовником з хорошим почуттям гумору і на рідкість правильною мовою. Вони весело базікали, сміялися над своїм незграбним зіткненням біля дверей магазину. Через кілька хвилин поїздки їй раптом спало на думку, що вона могла б їхати ось так далеко-далеко, довго-довго. Було на рідкість приємно сидіти поруч із цим розумним і красивим хлопцем у його чудовій машині й зрідка перехоплювати на собі його зацікавлений погляд.

— Так, уже приїхали, — відповів він. — А знаєте, Олено, мені дуже шкода, що ми зараз розлучимося. Ви мені дуже сподобалися, правда-правда. Навіть дивно, як можна ось так, випадково зіткнувшись із людиною, захотіти з нею не розлучатися.

Вона слухала дивовижні слова і відчувала, як горять вуха. З глузду з’їхати, красивий і відмінно одягнений хлопець, що роз’їжджає на власній машині, ледь не в коханні їй зізнається. Світ з’їхав з глузду.

— Може, ми почекаємо з розставанням, га? Олено, ну запросіть мене в гості на чашечку чаю або кави, або соку. Ну, в крайньому разі, на склянку води. Я на все згоден.

Андрій з посмішкою дивився на Олену. Вони стояли біля машини, з якої Олену щойно було висаджено з відчиненням дверей, подаванням руки та іншими небаченими до сьогоднішнього дня почестями. «Запросити до себе — легко сказати». Вона подумки уявила собі свою квартирку. Ось він заходить і одразу бачить жахливі обдерті стіни, які вона так і не обклеїла шпалерами, хоча збирається зробити це вже півроку, і навіть купила все для ремонту, але рулони так і валяються купою в передпокої. Потім він іде на кухню і сідає на хисткий табурет, а вона сама… Як вона зніме при ньому куртку й опиниться в цій безглуздій водолазці, яку вона порвала сьогодні, зачепившись рукавом за стелаж? Ні, в жодному разі. Вона ж просто згорить від сорому.

— Мені дуже шкода, Андрію, вибачте, але я не можу вас запросити, — сумним голосом вимовила Олена. — Ви, напевно, мене зараз проклянете, але це неможливо. Дякую за допомогу, за те, що підвезли мене, і вибачте ще раз. Я була рада з вами познайомитися. Мені треба йти, всього вам найкращого.

Вона ще раз поглянула на хлопця, зітхнула і, рішуче повернувшись, побігла до під’їзду, стискаючи в руках коробку з лампою. Зустріч з молодим чоловіком на ім’я Андрій повністю вибила Олену зі звичної колії. Вона постійно думала про нього, згадувала його зовнішність, руки, що лежали на кермовому колесі, темне волосся, що падало на сірі очі, білозубу посмішку. І ці спогади віддавалися в ній почуттям жалю і гіркоти. От же ж доля в неї. Зустрілася з класним хлопцем, і навіть соромно в гості до себе запросити.

Нарешті звичним зусиллям волі вона наказала собі зібратися і викинути з голови всякі нісенітниці про красивих хлопців на крутих іномарках. Згадати, що завтра вставати о шостій ранку, і взагалі подумати про елементарні правила пристойності. Тим паче, що сам її випадковий знайомий напевно подумав про неї не найкращим чином, коли вона ось так запросто кинула його біля під’їзду. Ну ось, нехай так і буде. І нема про що тут згадувати.

Наступного дня ввечері вона брела додому. День видався важким. Після занять в училищі вона відпрацювала кілька годин на складі й зараз майже не відчувала ні рук, ні ніг. Погода продовжувала псуватися, і вчорашній невеликий дощик сьогодні перетворився на повноцінну зливу, що рішуче барабанила по парасольці. Вона підійшла до свого під’їзду і раптом почула поруч із собою:

— Здрастуйте, Олено. Слава Богу, ви прийшли, а то я вже починаю замерзати.

Вона здивовано відсунула вбік парасольку і навіть не помітила, як холодні краплі полилися їй за комір. Перед нею стояв Андрій. Він був так само гарний, як і вчора, навіть ще кращий. У руках він тримав якийсь згорток і посміхався своєю неймовірно чарівною посмішкою. Оленка відчула незрозумілу слабкість.

— Ой, здрастуйте, — вимовила вона осиплим голосом. — А що ви тут робите?

Поставивши це найдурніше з усіх можливих запитань, вона відчула, як від збентеження і хвилювання загоряються вуха.

— Ну як що? — зовсім не збентежився хлопець. — На вас чекаю, звичайно ж. Учора мені не вдалося напроситися до вас у гості. Я вирішив спробувати щастя сьогодні. Тим паче я не з порожніми руками. Ось, дивіться.

Він простягнув Олені згорток. Вона розгорнула папір, що шарудів, і здивовано підвела на нього очі. Це був скляний плафон, точнісінько такий самий, який розбився вчора під час їхньої ненавмисної зустрічі.

— Начебто має підійти, — посміхнувся Андрій. — Тепер, сподіваюся, я заслужив чашку чаю.

— Ну добре, ходімо, — зважилася Олена.

Зрештою, з якого дива вона повинна соромитися цього красеня? Вона така, яка вона є, і живе так, як може. Їй абсолютно все одно, що подумає про неї цей піжон, у якого, судячи з усього, кросівки коштують дорожче, ніж увесь її гардероб. Вона рішуче попрямувала вгору сходами.

— Тільки врахуйте, Андрію, — повернулася вона до нього перед дверима у квартиру. — У мене повний розгром. Немає ремонту, майже немає меблів і техніки, і пригощати вас мені теж особливо нічим, вже вибачте.

— Ну і гаразд, — відповів він. Але було видно, що він трохи ошелешений такою відвертістю.

— Проходьте, не соромтеся, — вимовила Олена, відчиняючи двері. — Ось так я і живу.

— Цікаво живете, — вимовив хлопець і раптом ступив до стіни. — А це чия картина?

— Моя, — кивнула Олена.

— Ні, я розумію, що ваша, я маю на увазі, хто її автор, — пояснив Андрій.

— Автор — я, тобто це моя картина в тому сенсі, що я її намалювала…