«Іди, не бійся»: яка правда розкрилася на раді, змусивши ворогів героїні тремтіти

Медсестра, підкоряючись професійному чуттю, кинула погляд на сечоприймач. Прозора пластикова трубка катетера на очах заповнювалася густою, лякаюче темною рідиною. Розуміючи, що нирки пацієнта починають відмовляти просто зараз, жінка відчула, як усередині все стиснулося від страху.

— Ростиславе Карловичу, це не звичайна реакція! — сказала вона вже тихіше, але її голос став жорсткішим. — Це точно не його кров!

Лікар з обуренням підвищив голос:

— Ти знову починаєш? Скільки можна? Я сказав — виконувати!

Пацієнт знову застогнав, вигнувся, судомно вчепився в поручень каталки. Ольга не витримала.

— Зупиніть переливання! — крикнула вона. — Негайно!

— Ти що, командувати надумала? — гримнув Ростислав Карлович. — Вийди звідси і поклич чергового, якщо сама не готова!

Ольга не слухала. Пальці самі собою, інстинктивно потягнулися і перетиснули пластиковий затискач на трубці.

— З глузду з’їхала! — лікар підскочив, відкинувши планшет на крісло.

Він підскочив і різко відштовхнув її. Жінка хитнулася, зачепивши стійку. Голка вийшла з вени, і темна кров потрапила на кахель, на руки Ольги та на її халат, швидко просочуючи білу тканину.

У цей момент двері палати розчинилися. На крики вбігла чергова санітарка. Вона завмерла на порозі, злякано притиснувши руки до обличчя, побачивши плями на підлозі. Пацієнт ще секунду судомно вигинався, хриплячи, а потім важко завалився на бік. Обличчя стало сірим, погляд поплив.

— Приберіть її звідси! — лікар гнівно вказував на медсестру.

Санітарка, підкоряючись командному тону, схопила Ольгу за плечі і буквально виштовхала її з палати. Ольга залишилася стояти в порожньому прохолодному коридорі. Жінка повільно підняла руки і втупилася у свої долоні, на яких чужа кров, ще тепла кілька хвилин тому, тепер почала підсихати.

Повз неї до палати пробігла бригада реаніматологів. Хто і коли їх викликав, жінка не зрозуміла. Притулившись до стіни навпроти вікна, вона відчула, як по-зрадницькому тремтять коліна. Дивлячись на те, як по небу за склом повільно пливуть байдужі сірі хмари, Ольга слухала, як гулко б’ється серце. З губ зірвалася безмовна молитва: вона благала лише про одне — щоб людина там, за зачиненими дверима, все-таки вижила.

Через деякий час з палати вийшов блідий Ростислав Карлович. Губи в нього тремтіли.

— Ти сволота! Хоч розумієш, що ти наробила?! — сказав він неголосно, але з таким натиском, що слова різали гірше за крик.

— Я рятувала йому життя! — відповіла медсестра.

— Ти зірвала лікування! — відрізав він. — Ти самовільно відключила систему! Ти перевищила повноваження!

Зі свого кабінету визирнула старша медсестра Раїса Іванівна, окинула Ольгу швидким поглядом і прикрила рота пухкою долонею.

— Господи! Та подивіться на неї! Вся в крові, дивитися страшно!

— Він помирав, — сухо сказала Ольга. — У нього була несумісна кров.

Старша подивилася на Ростислава Карловича, що нависав над худенькою медсестрою, і посміхнулася: