Ілюзія «божого кульбабки»: чому спроба допомогти покинутій пенсіонерці обернулася для нашої родини панікою
З моїм рішучим чоловіком вони несподівано зіткнулися носом до носа просто біля нашого під’їзду. І мій вірний Григорій, який одразу впізнав Олексія за тією самою фотографією, спершу категорично не хотів впускати того до квартири. Він загородив йому шлях і жорстко висловив в обличчя все накопичене за ці місяці презирство.
«Машко, ти б тільки бачила вираз його сповнених каяття очей після того, як я жорстко висловив йому все, що про нього думаю. Досі в мене мурашки біжать по шкірі від того, як щиро доросла людина може в чомусь каятися. Ще трохи — і цей здоровенний мужик просто в сніг упав би переді мною навколішки, чесне слово».
Ми з коханим чоловіком в обіймах сиділи на нашій затишній кухні й терпляче чекали, коли завариться свіжий чай. Без звичної присутності тихої Ніни Петрівни в нашому просторому домі тепер було трохи порожньо й незвично тихо. «До речі, я по-чоловічому запропонував Олексієві свою посильну допомогу з капітальним облаштуванням старого будинку Ніни Петрівни».
«Ми цілком можемо просто завтра зранку поїхати до них у село в гості, щоб на місці обговорити всі будівельні деталі», — тепло всміхнувся Гриша, ніби легко прочитавши мої потаємні думки. «І справді, чого це я так сильно розклеїлася й раптом засумувала? Не в далеку ж столицю Альоша назавжди забрав нашу милу бабусю».
«Ми ж із нею тепер обов’язково ще не раз побачимося й поп’ємо смачного чаю». Тим паче, наша дорога Ніна Петрівна твердо пообіцяла незабаром навчити мене однієї важливої справи. Вона клятвено божилася навчити мене правильно в’язати найкрасивіші й найтепліші пінетки для нашого довгоочікуваного малюка.
