Ілюзія «божого кульбабки»: чому спроба допомогти покинутій пенсіонерці обернулася для нашої родини панікою
«Ні-ні, Машуню, не турбуйтеся ви так через мене, це я просто про своє, про дівоче в темряві плачу. Лежала ось без сну, думала про прожите життя й ненароком про улюбленого сина згадала», — тремтячим від сліз голосом відповіла вона. «А де ж він зараз, цей ваш єдиний і ненаглядний син?» — пролунав із сусіднього ліжка хриплуватий зі сну голос Лєни.
Лєна, виявляється, теж прокинулася від цих тихих, але душероздираючих схлипувань і тепер не могла знову поринути в сон. Вона важко зітхнула і, присівши на самий край свого ліжка, зябко накинула на широкі плечі теплий махровий халат. «Ой, пробачте мені, старій дурі, усе ж розбудила вас своїми дурними нічними істериками», — перелякано запричитала бабуся, поспіхом витираючи мокре обличчя краєм простирадла.
«Ви краще не перепрошуйте без кінця, а про свого сина нам обом докладно розкажіть. А то наша надміру допитлива Лєна тепер точно до самого ранку не засне», — по-доброму й підбадьорливо всміхнулася я в темряву. «Синочок мій ненаглядний зараз далеко, у самій столиці живе, ми дуже рідко бачимося, от і сумую я за ним нестерпно».
«А ви що ж самі до нього в гості не їдете в столицю? Чи дорослий успішний син вас до себе в дім зовсім не кличе?» — прямолінійно спитала Лєна, перебравшись у темряві й пересівши в ноги на моє ліжко. Ніна Петрівна важко й якось приречено зітхнула, перш ніж відповісти на це безтактне, але логічне запитання.
«Кликав якось давно, ще на самому початку свого самостійного столичного життя. Але відтоді, як він вдало одружився, чомусь різко перестав кликати до себе в дім. Та й куди мені, старій і тяжко хворій жінці, на схилі літ у таку немислиму далечінь тягтися?»
«А в рідні краї, у гості до вас, він хоч іноді, на великі свята, приїздить?» — з надією в голосі спитала я. «Раніше, в безтурботні студентські роки, доволі часто бував, завжди допомагав по господарству й із дрібним ремонтом. А тепер уже, мабуть, років п’ять ми з ним наживо жодного разу не бачилися, тільки звісточками обмінювалися».
«І ви що ж, навіть не повідомили рідному синові, що лежите в лікарні з таким високим тиском?» — щиро здивувалася я такій материнській самопожертві. «А навіщо ж його, такого важливого й вічно зайнятого чоловіка, зайвий раз через свої старечі дрібниці турбувати? Та й немає в мене тепер під рукою його заповітного телефонного номера», — тихо й сумно відповіла Ніна Петрівна.
Вона знову важко зітхнула й звичним старечим жестом витерла вологі очі сухим тильним боком своєї зморшкуватої долоні. «Як це взагалі розуміти — немає номера телефону рідного й єдиного сина?» — на всю палату обурено вигукнула Лєна. Ніна Петрівна винувато зіщулилася в маленький клубочок під своєю тонкою казенною ковдрою, ніби чекаючи фізичного удару.
«Так той гарний сучасний телефон, що мені мій Альоша в свій останній приїзд подарував, раптом зламався. А заповітний номер тільки всередині, в його електронній пам’яті, назавжди збережений і записаний був. А я по своїй безпросвітній дурості й не подумала його заздалегідь у паперовий блокнотик переписати»…
