Інспектор поводився зухвало, доки не побачив документ із бардачка

— Інспекторе, я не буду пропонувати вам грошей. Я вимагаю офіційного оформлення відповідно до закону.

Його обличчя потемніло, самовпевненість змінилася неприхованим роздратуванням, адже він чекав легких грошей, а отримав принципову жінку.

— Ах, значить, ви вирішили ускладнити мені життя? — розлютився він. — Ви вирішили, що ви вищі за закон? Гаразд, ви підписали протокол, тепер мені потрібно повернути вам документи. Але, чесно кажучи, такі водії, як ви, не повинні сидіти за кермом, ви — потенційна загроза.

У його голові визрів план, який мав не просто покарати її штрафом, а й морально принизити і зламати її опір. Він шукав спосіб продемонструвати свою абсолютну владу над її життям і її часом. У цей момент Ліза відчула холодний укол передчуття, побачивши, як в очах Коваля спалахнула небезпечна іскра — суміш злості й повної зневаги до чужої гідності. Він підняв її водійське посвідчення, яке все ще було в тонкій прозорій пластиковій кишені.

— Ось що я думаю, Єлизавето Крилова, — сказав він, розтягуючи слова з навмисною повільністю. — Оскільки ви так не цінуєте свій привілей водіння, можливо, вам варто деякий час побути пішоходом, щоб переглянути своє ставлення до дорожнього руху і до співробітників поліції.

Він злегка примружився, чекаючи її реакції, але Ліза не ворухнулася. Її очі дивилися прямо на нього, і в них не було ні страху, ні благання — тільки очікування.

Ця повна відсутність страху розлютила його остаточно, і він вирішив, що вона просто занадто дурна, щоб зрозуміти масштаб катастрофи, що насувається. Він мав дати їй урок, який вона запам’ятає на все життя. Коваль відвів руку з посвідченням убік, витягнув документ із пластикового чохла, і його пальці зробили різкий руйнівний рух. Пролунав сухий звук розриву.

Ліза фізично відчула, як її стаж, її відповідальність, її право керувати автомобілем — усе це перетворилося на два нерівних шматки ламінованого пластику та паперу. Інспектор Олег Коваль розірвав її водійське посвідчення навпіл прямо у неї на очах. І він засміявся. Це був не ввічливий сміх, не нервовий, а переможний, самовдоволений регіт, сповнений презирства і відчуття абсолютної безкарності.

Він бачив її документи як частину її особистості, і, розірвавши їх, він спробував розірвати і її.

— Ось так, тепер у вас немає прав, Єлизавето. Поїздка закінчена, ви не можете продовжувати рух. Ідіть, розбирайтеся в суді, доводьте, що це не я, а ви самі їх зіпсували. Мої свідчення будуть проти ваших.

Він підкинув розірвані половинки в повітря, і вони, немов осіннє листя, впали на гарячий асфальт біля дверей її машини. Його обличчя світилося від задоволення, він відчував себе богом на цій дорозі. Це була кульмінація його дня, його маленький особистий тріумф. Але Ліза не заплакала, не скрикнула. У той момент, коли пластик тріснув, а папір затріщав, у її свідомості настала абсолютна тиша.

Фізичний акт вандалізму та перевищення посадових повноважень, спрямовані проти неї, перетнули не просто юридичну, а моральну межу, яку Ліза вважала священною. Він не просто оштрафував її, він знищив державне майно і символ її громадянського права, при цьому демонстративно знущаючись. Це була не просто помилка, це було зловживання. Ліза повільно підняла погляд, і вираз її обличчя змінився: зникла будь-яка втома чи нервозність.

Тепер вона дивилася на нього очима людини, яка щойно отримала остаточне підтвердження своєї правоти. Її місія, метою якої було викрити корупцію та нехтування правилами в транспортній сфері, щойно отримала ідеального, живого, самовикривального свідка. Збиток було завдано, і тепер настав час для розплати — холодної, невідворотної й абсолютно законної. Коваль, все ще посміюючись, відійшов до своєї патрульної машини, щоб забрати решту її документів.

— Паспорт я вам поверну, Єлизавето, а права…