Кого побачила Олена за своїм весільним столом за тиждень до урочистості

— Тамара Вікторівна посміхнулася. — Драматизуєш. Вона молода, здорова, працює. Виплатить кредити за кілька років, знайде собі іншого чоловіка. Переживе. А ось ми з тобою й Андрієм не переживемо. Колектори не церемоняться, синку. Вони вже один раз приїжджали, цеглу у вікно кинули. Наступного разу можуть і покалічити.

Діма знову замовк. Олена дивилася на нього через щілину в ширмі й не впізнавала. Де той чарівний хлопець, який залицявся до неї пів року? Який приносив квіти, цілував руки, казав, що вона сенс його життя? Невже все було брехнею із самого початку?

— Гаразд, — нарешті сказав Діма. — Я зроблю, як ти кажеш. Але… Мамо, обіцяй, що більше ніколи. Це останній раз.

— Звісно, синку, — Тамара Вікторівна м’яко посміхнулася, поплескала його по руці. — Останній раз. Ми отримаємо гроші, закриємо найгарячіші борги, і все налагодиться. Обіцяю.

Вона встала, забрала сумку з документами.

— Ходімо. Адміністратор казала, що твоя наречена має приїхати о сьомій. Не хочу, щоб вона нас тут побачила. Все обговорили.

— Так, — Діма піднявся, засунув руки в кишені. — Все ясно.

Вони попрямували до виходу. Олена сиділа за ширмою, не в силах поворухнутися. Чула, як грюкнули двері, як у залі знову стало тихо. Тільки неголосна музика і власне серцебиття, яке віддавалося у скронях.

За кілька секунд з’явилася та сама офіціантка. Вона зазирнула за ширму, присіла поруч з Оленою на диванчик.

— Ви все чули? — тихо запитала вона.

Олена повільно кивнула. Горло перехопило, але сліз все ще не було. Тільки ця дивна крижана порожнеча.

— Я знала, що вони прийдуть сьогодні, — офіціантка говорила швидко, плутано. — Тамара Вікторівна — постійний клієнт, я її графік вивчила. Вона завжди приїжджає сюди обговорювати свої брудні справи, думає, що тут безпечно. Коли побачила у списку бронювань ваше прізвище на сьому вечора, а потім дізналася, що Рибакова замовила столик на шосту, зрозуміла, що потрібно діяти.

— Звідки ви? Звідки ви все це знаєте? — Олена ледве ворушила язиком.

— Тому що три роки тому я була на вашому місці, — офіціантка подивилася їй в очі. — Мене звати Марина. Я була дружиною Андрія, старшого сина Тамари Вікторівни.

Олена дивилася на Марину і повільно починала розуміти. Та історія, про яку Тамара Вікторівна так холоднокровно розповідала Дімі. «Хороша була дівчинка, правда, занадто швидко розкусила схему». Це була вона. Ця худенька офіціантка з втомленими очима і нервовими пальцями.

— Ви? Ви та сама? — прошепотіла Олена.

— Та сама дурепа, яка повірила в кохання, — Марина криво посміхнулася. — Ходімо, тут незручно розмовляти. Я зараз закінчую зміну, відпрошуся в адміністратора. Є підсобка на другому поверсі, там ніхто не завадить.

Олена слухняно піднялася і пішла за Мариною. Ноги рухалися автоматично, в голові був туман. Вони піднялися вузькими службовими сходами на другий поверх, пройшли повз кухню, звідки доносилися звуки й запахи готування, звернули в коридор. Марина відчинила двері в невелику кімнату — мабуть, кімнату відпочинку персоналу. Старий диван, стіл, кілька стільців, чайник на підвіконні.

— Сідайте! — Марина зачинила двері, налила води з кулера в пластиковий стакан, простягнула Олені. — Випийте! Ви бліда як крейда!

Олена взяла склянку тремтячими руками, зробила кілька ковтків. Вода була холодна, неприємно різонула по горлу, але трохи прояснила голову. Марина сіла навпроти, на потертий стілець, поклала руки на коліна.

— Я знаю, що ви зараз відчуваєте, — тихо сказала вона. — Таке відчуття, ніби земля пішла з-під ніг. Ніби все, у що ти вірила, виявилося брехнею. Ніби ти ідіотка, яку водили за ніс.

— Як ви! Як це трапилося з вами? — Олена поставила склянку на стіл, стиснула руки в кулаки, щоб вгамувати тремтіння.

Марина відкинулася на спинку стільця, подивилася у вікно. За склом згущалися листопадові сутінки, горіли ліхтарі.

— Три з половиною роки тому я працювала помічником бухгалтера в невеликій фірмі. Зарплата копійчана, жила в орендованій квартирі з подругою. Батьки померли, коли мені було дев’ятнадцять, залишилася одна. Зате була власна квартира, двокімнатна в спальному районі. Спадок від бабусі. Не бозна-що, але моє. — Вона помовчала, провела рукою по обличчю. — Познайомилася з Андрієм на дні народження спільної знайомої. Він був такий… Чарівний. Красиво залицявся, дарував квіти, водив у ресторани. Казав, що працює в сімейному бізнесі, що в них з матір’ю будівельна компанія. Через чотири місяці запропонував руку і серце. Я була на сьомому небі. Мені двадцять три, закохана як дурепа, а тут успішний чоловік на хорошій машині пропонує заміж. Думала, що це доля.

Олена слухала й бачила в цій історії своє відображення. Вона познайомилася з Дімою вісім місяців тому на корпоративі у спільних знайомих. Такий же красивий, ввічливий, уважний. Теж говорив про сімейний бізнес, про рекламне агентство. Теж через кілька місяців зробив пропозицію.

— Після весілля, — продовжувала Марина, — Тамара Вікторівна стала дуже активно залучати мене до сімейних справ. Казала, що раз я тепер частина сім’ї, повинна брати участь у бізнесі. Принесла якісь документи, сказала, що потрібно оформити на мене частку в компанії. Для податкових пільг, мовляв. Я, дурепа, навіть не читала толком, просто підписувала, де показували. Андрій стояв поруч, кивав головою, казав, що все гаразд.

— І це були кредитні договори? — тихо запитала Олена.

— Не тільки. Ще довіреність на управління моєю квартирою, договір застави, порука за якимись фіктивними зобов’язаннями. Цілий пакет документів. Я підписала все за один день. Через тиждень ми з Андрієм полетіли у весільну подорож на Мальдіви. Два тижні в раю. Я була щаслива. А коли повернулися, виявилося, що на мені висить три мільйони боргу, моя квартира в заставі, і Тамара Вікторівна вже отримала ці гроші.

Олена закрила обличчя руками. Точно така ж схема. Слово в слово. Тільки з нею планували провернути на чотири мільйони.

— Що ви зробили? — запитала вона.

— Спочатку думала, що помилка. Пішла до Андрія, він почав викручуватися, казати, що це тимчасово, що гроші потрібні для бізнесу, що скоро все повернуть. Потім прийшла до Тамари Вікторівни. Вона навіть не стала прикидатися. Сказала прямо: гроші пішли на закриття боргів, квартира буде продана, якщо я не буду платити за кредитами. І ще порадила не виступати, а то можуть бути проблеми серйозніші за фінансові.

— Вона вам погрожувала?

— Натякала. Казала, що в неї зв’язки в правоохоронних органах, що якщо я піду в поліцію, то сама опинюся винна в шахрайстві. Мовляв, це я втягнула їхню сім’ю в якісь незаконні схеми. У них же всі документи чисті, все оформлено за законом. Я сама підписала, нотаріус завірив. Довести примус неможливо. — Марина встала, підійшла до вікна, сперлася на підвіконня. — Я намагалася боротися. Найняла адвоката на останні гроші. Він сказав, що справа майже безнадійна. Всі підписи мої, всі документи оформлені правильно. Єдиний шанс — якщо знайдуться інші жертви цієї сімейки, тоді можна буде довести систематичне шахрайство. Але де їх шукати? Андрій подав на розлучення через два місяці після весілля. Сказав, що я істеричка і ми несумісні. Розійшлися швидко, за судом борги залишилися на мені.

— І ви платите досі?