Ким вона була? Подарунок за порятунок життя змусив колишнього в’язня забути про своє минуле

Ворота колонії зачинилися за спиною з тим особливим брязкотом, який Андрій Ремєзов чув у кошмарах усі чотири роки.

Тільки тепер звук був іншим: не замикаючим, а випускаючим. Березневий вітер вдарив в обличчя — мокрий, із запахом талого снігу та дизельного вихлопу від проїжджаючих фур. Андрій стояв на узбіччі  траси у старій куртці, яку здав на зберігання ще до вироку, з поліетиленовим пакетом у руках, де лежали документи, кілька купюр та потертий мобільник без сімки.

На вигляд йому було трохи за сорок, хоча в паспорті значилося тридцять вісім. В’язниця додала зморшок навколо очей і сивини на скронях, але руки — руки хірурга — залишилися колишніми: довгі пальці, точні рухи, та особлива впевненість, яка не зникає навіть після чотирьох років без скальпеля. До найближчого селища було кілометрів сім розбитим асфальтом.

Андрій закинув пакет на плече і пішов, не озираючись. Озиратися він відучився на другий рік терміну — безглузде заняття, коли позаду лише бетонний паркан із «колючкою». Машини проносилися повз, обдаючи брудною водою з калюж. Ніхто не зупинявся підібрати попутника у тюремній куртці — це було видно за кілометр, і Андрій не ображався. Сам би, мабуть, теж не зупинився. Хоча ні, ось якраз він би зупинився.

За це й сів.

Небо затягло до обіду, і коли Андрій пройшов три кілометри, почався той особливий березневий дощ зі снігом, який пробирає до кісток за п’ять хвилин. Він прискорив крок, прикриваючи голову коміром, і тут почув вереск гальм.

Сріблястий седан занесло на повороті — водій не впорався з керуванням на мокрій дорозі. Машина пробила хистку огорожу і перекинулася вниз, до річки, що розлилася після весняної повені. Андрій кинув пакет і побіг.

Схил був крутий, брудний, ноги ковзали по жухлій торішній траві. Седан лежав на боці, наполовину у воді, яка швидко прибувала. Каламутний потік лизав дах, просочуючись у розбите лобове скло. У машині билася жінка. Молода, з величезним животом, волосся прилипло до закривавленого чола. Вона била в заклинені двері і кричала щось, але за шумом води Андрій не чув.

Він пірнув. Вода обпекла холодом, миттєво просочивши куртку, штани, черевики. Течія била в бік, намагаючись потягнути вниз, до корчів. Андрій схопився за ручку задніх дверей, рвонув — марно. Перебрався до лобового скла, вибитого при ударі, протиснувся всередину, порізавши плече об гострий край.

— Зараз, зараз, — він намагався говорити спокійно, хоча серце калатало десь у горлі. — Не смикайся, я витягну.

Жінка втупилася в нього божевільними від страху очима. Ремінь безпеки намертво заклинило, пряжка пішла під воду. Андрій намацав ніж у бардачку — маленький, з червоною ручкою, для фруктів — і полоснув по стрічці.

— Давай на мене, — він обхопив її за плечі. — Штовхайся ногами.

Вона застогнала, притиснувши руки до живота.

— Не можу. Почалося, здається.

— Чорт забирай, — вирвалося в Андрія.

Він витягнув її через лобове скло, виволік на берег, подалі від води. Поклав на куртку, яку зірвав із себе одним рухом. Жінка була при тямі, але біла як крейда і тремтіла так сильно, що стукали зуби.

— Як тебе звати?

— К-катя. Катерина.

— Катю, слухай мене. Я лікар. Був лікарем. Хірург. Зараз подивлюся, що там.

Вона не запитала, чому «був». Схопила його за руку і стиснула з такою силою, що побіліли кісточки.

— Дитина… Врятуй дитину.

— Обох врятую. Тихо.

Андрій працював на автоматі, як колись у приймальному покої, коли привозили всіх підряд і не було часу думати. Оглянув, переконався: води відійшли, розкриття повне, голівка вже прорізується. Пологи стрімкі, мабуть, спровоковані аварією та стресом.

— Катю, тужся за моєю командою. На вдиху, а на видиху — зрозуміла?

Вона кивнула, закусивши губу. Розумниця, не істерить, не кричить, робить, що кажуть. Повз пронеслася фура, не зупинившись. Потім легковик. Андрій навіть не підняв голови, не було часу махати руками, він тримав голівку дитини, направляв, відчуваючи під пальцями те особливе, забуте вже відчуття нового життя.

— Давай, Катю. Ще раз. Сильніше. Сильніше!

Вона закричала, різко, надривно, і Андрій відчув, як плічка пройшли, а потім у його руках опинилася слизька, зморщена, багряна істота. Він перевернув її, легенько ляснув по спині. Секунда, дві, три — і пролунав крик. Слабкий, хрипкий, схожий на нявкання, але крик.

— Дівчинка, — сказав Андрій, і сам не впізнав свій голос. — Жива. Здорова.

Катя плакала, простягаючи руки. Він поклав їй доньку на груди, прикрив курткою, і тут нарешті загальмувала машина. «Газель» з написом «Хліб» на борту. Водій вискочив, ахнув:

— Матінко рідна! Це що, пологи?

— Швидку виклич, — відрізав Андрій. — Швидко. І ковдра є? Плед? Що завгодно тепле.

Водій кинувся назад у кабіну, плутаючись у мобільнику. Андрій сидів на мокрій землі поруч із Катею, тримаючи пуповину, яку не було чим перерізати, і дивився на небо. Дощ припинився, крізь хмари пробилося сонце, і він подумав, що за чотири роки не бачив нічого красивішого за це рване сіре небо над річкою.

Швидка приїхала за сорок хвилин. На той час водій «Газелі», Василь (мужик років п’ятдесяти в засмальцьованій тілогрійці), натягав з кабіни все, що міг: старе покривало, термос з чаєм, навіть зачерствілу булку. Катя гріла доньку біля грудей, шепотіла щось, гладила по голові. Вона все ще була бліда, але губи порожевіли, і погляд став осмисленим.

— Ти реально лікар? — запитала вона, коли фельдшер зі швидкої перейняв у Андрія естафету.

— Був. Чотири роки тому.

— Що трапилося?

Він знизав плечима:

— Довга історія.

Катя не відводила очей. Лежала на ношах, які вантажили в машину, і дивилася на нього знизу вгору.

— Тобі є куди йти?

Андрій мовчав. Чесна відповідь була «ні», але озвучувати її не хотілося.

— Запам’ятай адресу, — сказала Катя швидко, бо двері вже зачинялися. — Медівка, область. Бабусин будинок, вулиця Річна, 14. Якщо нікуди, їдь туди. Дім порожній, я там не була два роки. Ключ під третьою цеглиною від ґанку. Поживеш, поки розберешся. Тільки одна умова: ніякого криміналу. Ти не з цих?

— Ні, — сказав Андрій. — Не з цих.

— Вірю. Очі в тебе… Хороші. Дякую тобі. За доньку дякую.

Двері зачинилися, швидка рвонула з місця, і Андрій залишився стояти на узбіччі — мокрий, брудний, в одній сорочці, бо куртку відвезли разом з Катею і дитиною. Василь підійшов, ляснув по плечу.

— Чуєш, герою, тебе до селища підкинути?

— Підкинь.

У кабіні «Газелі» пахло хлібом — справжнім, свіжим, ніздрюватим. Запах, за яким Андрій сумував чотири роки так само гостро, як за свободою. У колонії хліб був сірий, гумовий, з присмаком цвілі.

— Ти реально хірург? — Василь крутив кермо, об’їжджаючи ями. — І реально сидів?

— Реально.

— За що, якщо не секрет?

Андрій дивився на дорогу. Відповідати не хотілося, але Василь врятував йому життя — без ковдри і чаю він би точно задубів на тому березі.

— Пацієнта врятував. Проти правил. Він був без страховки, без документів, нелегал з Узбекистану. Привезли з ножовим, селезінку розірвало. Головний сказав — не оперувати, оформити відмову. Я оперував. Пацієнт вижив, але у головного були зв’язки у Слідчому комітеті. Мені припаяли надання медичних послуг без ліцензії і ще якусь дурницю. Чотири роки. Вийшов за УДЗ.

Василь присвиснув:

— Нічого собі історія. Це ж як у кіно.

— Це життя, — сказав Андрій. — У кіно я б виправдався на суді.

Вони мовчали до селища. Біля автостанції — облізлого навісу з розкладом, розмитим дощами, — Василь зупинився.

— Слухай, брате. — Він порився в кишені тілогрійки, дістав м’яті купюри. — Ось, візьми. Небагато, але на квиток вистачить. Куди тобі?

— Медівка. Знаєш таку?

— Нє, не чув. Але на автовокзалі скажуть.

Андрій взяв гроші. Горло стисло від несподіваного людського тепла. У в’язниці від цього відвикаєш, починаєш думати, що всі навколо вовки.

— Дякую, Василю.

— Та годі, — водій відмахнувся. — Ти он дитину прийняв на узбіччі. Це, знаєш, чого варте? Я б обісрався на твоєму місці.

Медівка виявилася за шість годин їзди на перекладних. Спочатку автобус до райцентру, потім маршрутка до селища Сосновий Бір, звідти на попутці — дід на роздовбаній «Ниві» погодився підкинути за сотню. Поки тряслися по ґрунтовці, дід розповідав про село. Мовляв, раніше тут радгосп був багатий, ферма на триста голів, клуб з кінозалом, а тепер майже нікого не залишилося, одні дачники влітку приїжджають та старі доживають.

— А будинок на Річній, чотирнадцять? — запитав Андрій.

Дід почухав потилицю.

— Це Нюрин дім, чи що? Той, що забитий стоїть? Так Нюра померла років три тому, онука спадщину прийняла, але не приїжджає. Столична вона, а може, з провінції, не пам’ятаю. Тобі туди навіщо?

— Онука дозволила пожити.

— А, ну тоді гаразд. Гарний дім, міцний. Нюра хазяйновита була, все в порядку тримала. Криниця там, правда, почистити треба б, і дах підтікає в одному місці. Але жити можна.

Дім відкрився за поворотом, і Андрій не повірив очам. Він очікував побачити розвалюху (ну який ще дім у вимираючому селі?), але перед ним стояв справжній терем. Не величезний, не химерний, а саме терем: різьблені лиштви на вікнах, високий ґанок з навісом, веранда вздовж усього фасаду. Зруб з товстих колод, що потемніли від часу, але цілих. Яблуні в саду — старі, вузлуваті. Паркан, що похилився, але ще стоїть. Хвіртка з клямкою у вигляді кованої пташки….