Ким вона була? Подарунок за порятунок життя змусив колишнього в’язня забути про своє минуле

Вона посміхнулася тією особливою посмішкою, яку він навчився розпізнавати за два роки разом. Посмішкою, яка означала «ти сказав щось правильне».

— Ти ж уже вирішив, — сказала вона м’яко. — Я бачу по очах.

— Можливо. Тобі це потрібно. Медівка, село, ці люди… Ти там ожив, пам’ятаєш? Коли приїхав, був як тінь. А потім… розцвів.

— Гарне слово.

— Правильне слово. — Вона встала, підійшла до нього, сіла на коліна, обняла. — Погоджуйся. Ми впораємося. Тиждень там, тиждень тут — це не кінець світу. Анечці корисно буде на повітрі, та й мені теж. Я можу працювати віддалено, начальство погодиться.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Він обійняв її у відповідь — міцно, вдячно — і відчув, як відпускає напруга, яку тримав увесь день. З нею все було простіше. З нею будь-які рішення здавалися правильними.

Через тиждень Андрій зателефонував до міністерства і сказав «так». Наступні місяці були божевільними: папери, узгодження, закупівлі обладнання. Набір команди — це виявилося найскладнішим. Знайти лікарів, готових мотатися по селах замість теплого міського кабінету, було непросто.

Першим прийшов Костя — молодий терапевт, тільки після ординатури, з палаючими очима та ідеалами.

— Я хочу бути земським лікарем, — сказав він на співбесіді. — Як у старі часи. Чехов, Булгаков… Вони ж з цього починали.

— Романтик?

— Є трохи. Це погано?

— Це чудово. Тримайся за це.

Другою прийшла Людмила Іванівна, медсестра з тридцятирічним стажем, з тих, хто знає більше за іншого доктора. Суха, сувора, з руками, які могли і крапельницю поставити наосліп, і немовля прийняти, і підтримати у важку хвилину.

— Я все життя в місті пропрацювала, — сказала вона. — Досить. Хочу наостанок справжньою справою зайнятися.

— Наостанок?

— Мені шістдесят два. Пенсія через три роки. Хочу піти з почуттям, що не дарма халат носила.

Третім став Серьога — фельдшер, колишній військовий, списаний за контузією. Небагатослівний, надійний, з татуюванням «За ВДВ» на плечі і несподівано ніжними руками.

— Я людей лагодити вмію, — сказав він просто. — Під вогнем лагодив, без вогню тим більше впораюся.

Команда вийшла дивна: молодий романтик, стара гвардія і ветеран війни. Але Андрій відчував: саме так і треба. Різні — значить, доповнюють один одного.

Машину дали хорошу — новенький мікроавтобус з червоним хрестом на борту, переобладнаний під мобільний медпункт. Усередині — кушетка, апарат УЗД, портативний рентген, стерилізатор, шафи з ліками. Не операційна, звичайно, але для первинної допомоги — вище всяких похвал.

Перший виїзд був у березні, рівно через два роки після того дня, коли Андрій вийшов з в’язниці і зустрів Катю.

— Символічно, — сказала вона, проводжаючи його біля порога.

— Ти віриш у символи?

— Починаю вірити.

Він поцілував її, поцілував сонну Анечку в маківку і сів за кермо. Столиця за вікном змінювалася передмістями, передмістя — полями, поля — лісами. Дорога була знайомою, він їздив по ній десятки разів за останній рік, але сьогодні вона здавалася іншою. Новою.

У Медівку приїхали до обіду. Біля сільради — старої дерев’яної будівлі з вицвілим прапором — уже зібрався натовп. Чоловік п’ятдесят, не менше. Старі, жінки з дітьми, мужики в тілогрійках.

— Андрію Сергійовичу!

Клавдія Петрівна протиснулася вперед, обійняла його.

— Нарешті! Ми тебе чекали-чекали.

— Я ж попереджав, що приїдемо.

— Так ми не вірили. Думали, знову пообіцяють і забудуть. Як завжди.

Прийом вели до вечора. Костя вимірював тиск, Людмила Іванівна брала кров на аналіз, Серьога робив перев’язки та уколи. Андрій дивився складних, тих, кого направляли з сусідніх сіл, хто не міг дістатися до районної лікарні. Дід Федір прийшов з хронічним бронхітом, запущеним до напівастми. Дружина Платонова — з підозрою на діабет, який ніхто раніше не діагностував. Молода жінка з сусіднього села — з дворічним сином, у якого затримка розвитку, що вимагає консультації невролога.

— Я їм говорила, їдьте в область, — сказала Людмила Іванівна в перерві. — А вони: грошей немає, машини немає, страшно. Тому ми тут.

— Так. Тому.

Ввечері, коли останній пацієнт пішов, Андрій сидів на ґанку бабусиного будинку і дивився на захід сонця. Небо було рожевим, з ліловими прожилками хмар, і яблуні в саду (ті самі, що цвіли в його першу весну тут) вже набрякали бруньками.

— Втомився? — запитала Катя, виходячи на ґанок з двома чашками чаю. Вона приїхала вдень з Анечкою, поки він вів прийом. Тепер донька спала в кімнаті, а вони вдвох сиділи в сутінках, як тоді, два роки тому.

— Втомився, — зізнався він. — Але добре втомився.

— Це як?

— Це коли знаєш, що втома має сенс. Що ти не просто крутиш колесо.

Вона кивнула, притиснувшись до його плеча.

— Я бачила, як вони на тебе дивляться. Ці люди. Як на Бога.

— Не перебільшуй.

— Не перебільшую. Клавдія Петрівна розповідала: у сусідньому селі жінка народила мертву дитину. Два роки тому. Тому що швидка не приїхала вчасно, а сама вона не могла… Якби ти був тоді тут…

— Я не був.

— Але тепер будеш.

Він мовчав. Слова були зайвими. Катя розуміла його без слів — це було одне з тих див, які він досі не міг пояснити.

— Знаєш, — сказала вона тихо, — я іноді думаю: що було б, якби машина не впала в річку? Якби я просто доїхала до столиці, народила в нормальному пологовому будинку? Ми б ніколи не зустрілися.

— Ми б зустрілися.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю. Вірю.

Вона розсміялася — тихо, ніжно.

— Ти — і віриш?

— Ти мене навчила.

Весна принесла нові турботи. Виїзди в сусідні села, консультації, направлення в область. До травня Андрій знав по іменах усіх жителів тридцяти сіл, що входили до його дільниці. Знав їхні хвороби, їхні страхи, їхні сімейні історії.

Григорій, той самий контужений з Афгану, до якого Клавдія Петрівна не радила ходити, виявився першим складним випадком. Одного ранку він прийшов сам, стояв біля хвіртки, м’яв у руках засмальцьовану кепку.

— Докторе! Можна вас?

Андрій вийшов.

— Звичайно. Що трапилося?

Григорій мовчав довго — так довго, що Андрій уже хотів запропонувати зайти в дім. Потім сказав глухо:

— Я це… Не сплю. Третій місяць майже. Закрию очі — і там… Звуки. Крики. Не можу.

— Посттравматичний розлад?

— Чого?

— Це коли війна не відпускає. Коли те, що бачив, продовжує снитися.

Григорій підняв голову, подивився йому в очі, і в цьому погляді було стільки болю, що Андрій мимоволі відступив.

— Сорок років, — сказав Григорій хрипко. — Сорок років не відпускає. Я думав, звикну. Не звик.

Андрій довів його до будинку, посадив на веранді, налив чаю. Розмовляли довго: про війну, про втрати, про те, як жити далі. Григорій розповідав уривками, плутано, плутаючи дати та імена. Але Андрій слухав уважно, не перебиваючи, бо іноді це все, що потрібно людині, — щоб її вислухали.

— Я вам ліки випишу, — сказав він нарешті. — Але головне не ліки. Головне — не залишатися самому. Приходьте до мене, коли погано. Просто поговорити.

— А вам це навіщо?

— Тому, що я лікар. І тому, що… я теж був у місці, звідки важко повернутися. Не на війні — в іншому місці. Але я розумію.

Григорій дивився на нього довго, вивчаючи. Потім кивнув:

— Гаразд, прийду.

Він став приходити щотижня. Спочатку мовчав більше, ніж говорив. Потім розговорився: про дружину, яка пішла, не витримавши його кошмарів; про сина, який живе в іншому місті і не дзвонить; про село, яке стало його в’язницею і його притулком одночасно.

— Ви його витягли, — сказала Клавдія Петрівна одного разу, коли Григорій допомагав Андрію лагодити паркан — мовчки, зосереджено, як людина, яка забула, що вміє працювати руками. — Сорок років він ні з ким не розмовляв, а тепер дивіться.

— Не я витягнув. Він сам…