Як випадкова зустріч у лісі перевернула життя старого єгеря

«За те, що допомагаєте. За те, що захистили нас від… від нього. Ви врятували нас по-справжньому».

Максим похитав головою. «Це ви мене врятували. Я одинадцять років був сам, мертвий усередині».

«А тут…» Він замовк, потім продовжив тихіше. «Тут я ожив. Ви дали мені сім’ю, дім, сенс».

«Я вам вдячний більше, ніж можу висловити словами». Олена взяла його руку, стисла тепло. Вони сиділи так, тримаючись за руки, і дивилися на захід.

Ксюша підійшла, сіла між ними, прихилилася до Максима. «Дядьку Максиме, а ви назавжди з нами залишитеся?» Максим обійняв її за плечі.

«Назавжди, Ксюш. Нікуди не дінуся». Дівчинка усміхнулася щасливо.

«Добре, бо ви тепер як тато, тільки хороший». Максим відчув, як до горла підкочується клубок. Він не відповів, просто міцніше обійняв дівчинку.

Олена дивилася на них, усміхалася крізь сльози. Вони сиділи втрьох, обійнявшись, і зустрічали ніч. Першу зірку на небі, перший прохолодний вітер.

Вони були сім’єю. Не ідеальною, не звичайною, але справжньою. І це було найважливіше.

Минуло ще пів року. Літо змінилося осінню, осінь — зимою. Зима 2020 року була тепліша за попередню, легша.

Дров вистачало, їжі теж. Робота йшла своєю чергою. Бджоли зимували добре, без втрат.

У січні сталося те, чого Максим боявся. Пізно ввечері, коли всі спали, він почув гавкіт собаки. Тривожний, гучний.

Схопився, взяв рушницю, вибіг надвір. Біля воріт стояла машина. Джип.

Чорний, знайомий. Із машини вийшло троє чоловіків. Один із них — Дмитро.

Він ішов до воріт, двоє інших ішли за ним. Максим підняв рушницю, крикнув: «Стій! Ще крок — стріляю!»

Дмитро зупинився. Прикурив сигарету, затягнувся. «Максим, це ти? Я знав, що знайду тебе».

«Думав, я забуду? Думав, злякаюся твоїх папірців?» Максим стояв, не опускаючи рушниці. «Що тобі треба?»

Дмитро всміхнувся. «Мою дружину. І доньку. Вони мої. І я їх заберу».

Максим ступив уперед, підняв рушницю вище. «Ні, не забереш. Іди, поки цілий».

Дмитро кивнув двом чоловікам за спиною. Вони рушили вперед. Максим вистрілив у повітря.

Гуркіт розірвав тишу. Чоловіки завмерли. «Я попередив», — сказав Максим жорстко.

«Наступний постріл буде не в повітря». Дмитро розсміявся. «Ти думаєш, я боюся? Я привів людей. Трьох».

«У них зброя. У тебе одна рушниця, два набої максимум. Ти нас не зупиниш».

Максим мовчав. Дмитро має рацію. Він один, їх троє.

У них пістолети. У нього рушниця, в якій лишився один набій. Шансів немає.

Але він не відступить. Не віддасть їм Олену й Ксюшу. Краще померти, ніж здатися.

Він зарядив рушницю, прицілився. Дмитро побачив це, перестав сміятися. «Ти серйозно готовий померти за чужу дружину? За чужу дитину?»

Максим кивнув. «Готовий. Вони не чужі. Вони моя сім’я».

«І я їх захищу. Будь-якою ціною». Дмитро щось крикнув своїм людям.

Вони почали обходити паркан із двох боків. Максим повертався, цілячись то в одного, то в другого. Не міг стежити за всіма одразу.

Зрозумів: зараз кінець. Один із чоловіків підняв пістолет, прицілився. Максим чекав пострілу.

Але пострілу не пролунало. Натомість почувся інший звук. Виття.

Довге, протяжне, страшне. Із лісу вийшли вовки. Багато.

Вісім, може, десять. Попереду йшов величезний сірий вожак. І поруч із ним — молодий вовк, якого Максим звільнив із капкана рік тому.

Вовки рухалися повільно, загрозливо. Оточували машину, чоловіків, гарчали, вишкірювалися. Один із людей Дмитра закричав, побіг до машини.

Другий вистрілив у повітря. Вовки не злякалися. Навпаки, рушили ближче.

Дмитро зблід, почав відступати. «Забирайтеся!» — кричав він вовкам, махаючи руками. «Ідіть геть!»

Вовки не йшли. Оточили повністю. Один із чоловіків вистрілив у вовка.

Промахнувся. Вовк стрибнув на нього, збив із ніг. Не вкусив, просто притис лапами, гарчав над обличчям.

Чоловік кричав від жаху. Максим стояв, не вірячи власним очам. Вовки захищали його? Неможливо.

Але це відбувалося. Вожак підійшов до Максима, став поруч. Подивився на нього жовтими очима.

Максим простягнув руку. Обережно торкнувся його голови. Вовк не загарчав.

Дозволив. Потім повернувся до Дмитра та його людей. Загарчав…