Як випадкова зустріч у лісі перевернула життя старого єгеря
Дівчинка кивнула, не відводячи від нього настороженого погляду.
«Максим. Мене звати Максим. Ти мамі допомагаєш на пасіці?»
Ксюша знову кивнула. Потім тихо сказала: «Я воду ношу і банки мию». Максим кивнув серйозно.
«Це важлива робота. Без чистих банок мед зберігати не можна. Ти молодець».
Дівчинка трохи розслабилася, сіла на лаву поруч із матір’ю, взяла кружку з чаєм. Максим продовжив розмову з Оленою, не акцентуючи уваги на Ксенії, але відчував — це поступ. Дівчинка почала йому довіряти.
На п’ятий день робота була майже закінчена. Лишалося тільки перевірити всі вулики, укріпити ті, що постраждали від ведмедя. Максим і Олена працювали разом.
Вона вдягла захисний костюм і сітку, він — товсту куртку й рукавиці. Відкривали кожен вулик, перевіряли рамки, дивилися, чи немає хвороб або шкідників. Бджоли гули, але не нападали.
Олена обкурювала їх димом, і вони ставали спокійними, сонними. Максим подавав дошки, цвяхи, тримав рамки, поки Олена їх оглядала. До полудня всі вулики були перевірені й укріплені.
Пасіка виглядала зовсім інакше — доглянутою, міцною, надійною. Максим зібрав свої нечисленні речі в рюкзак. Час було йти.
Роботу зроблено. На кордоні його чекали обов’язки, звіти начальству, чергування. Він вийшов із сараю, закинув рюкзак на плече, взяв у руку сокиру.
Олена стояла біля ґанку хати. Ксюша тримала її за руку. Обидві дивилися на нього мовчки.
В очах Олени була вдячність, але й щось іще. Тривога? Страх?
Максим не міг зрозуміти. Він підійшов ближче, щоб попрощатися. «Ну, наче все зроблено».
«Паркан міцний, ведмідь тепер не пройде. Медогонка працює, стежка чиста, вулики всі цілі. Вам тут легше буде».
Олена кивнула, але не відповіла. Стояла мовчки, стискаючи руку доньки. Максим бачив, як вона бореться із собою, як набирається сміливості щось сказати.
Нарешті вона глибоко вдихнула. «Максиме Сергійовичу». Він зупинився, повернувся до неї.
«Так». Олена відпустила руку доньки, зробила крок уперед. Руки її тремтіли.
Голос теж тремтів, коли вона заговорила. «Я хочу зробити вам пропозицію. Особливу».
Максим насупився, не розуміючи. «Яку пропозицію?» Олена говорила швидко, боячись, що не вистачить сміливості договорити до кінця.
«Залишайтеся тут. З нами. Назавжди».
Максим застиг, не вірячи власним вухам. «Що?» Олена продовжувала.
Слова сипалися з неї потоком. «Самій мені не впоратися. Ви ж бачили».
«Ведмеді, вулики, дах, паркан. Усе розвалюється. Узимку ще гірше».
«Дров треба багато. А я сама їх заготовити не можу. Топлю піч раз на день».
«Ми з Ксюшею мерзнемо. Вовки виють ночами. Я боюся, що вони нападуть».
«Я боюся щодня. Боюся, що не впораюся. Що помру, і Ксюша залишиться сама».
«Або що він знайде нас. Мій чоловік. Я знаю, що він шукає».
«Три роки минуло, але він не з тих, хто забуває і прощає». Вона запнулася. Ковтнула клубок у горлі.
Максим мовчав, приголомшений. Олена продовжила тихіше. «Мені потрібна допомога».
«Постійна. Не на п’ять днів, а назавжди. Ну або надовго».
«Я заплачу. У мене торік меду продано було на двісті тисяч. Половина ваша буде».
«Плюс житло, їжа, все необхідне. Житимете в сараї, я його утеплю, пічку поставлю. Або в хаті, окрема кімната, як вам зручніше».
Максим нарешті знайшов голос. «Олено Андріївно, я не розумію. Ви хочете, щоб я тут працював?»
«На пасіці?» Вона кивнула швидко. «Так, працював».
«Допомагав мені. Захищав нас. Від ведмедів, від вовків, від…
