Мільйонер відправив розпещену дочку до глухого села: ким вона повернулася через півроку

Він витягнув її з палаючої машини, ризикуючи власним життям, а у відповідь почув не «Дякую», а «Скільки тобі заплатити за мовчання?». Микола — колишній в’язень із чесними очима та зраненою душею. Аліна — донька всесильного олігарха, впевнена, що за гроші можна купити все, навіть совість. Їхні світи не повинні були перетнутися, але одна зимова ніч і страшна аварія зв’язали їхні долі міцніше за морський вузол. Батько винаймає рятівника тюремником для власної доньки, сподіваючись зламати її гордість.

Але він не знає, що саме цей мовчазний водій у старій куртці стане єдиним, хто не продасться і не зрадить. Як колишньому зеку вдалося перевиховати мажорку, якої боявся навіть власний батько? І чому в розкішному маєтку найчистішою людиною виявився той, кого всі вважали брудом? Запах волі виявився зовсім не таким, як Микола уявляв собі довгими ночами на казенному ліжку. Він думав, що свобода пахне свіжим вітром, скошеною травою або хоча б бензином міської метушні.

Але вокзал зустрів його згірклим ароматом пересмаженої олії в кіоску, де готували чебуреки, вугільним гаром і важким духом немитих тіл. Микола зупинився на пероні, стискаючи в руці потерту ручку брезентової сумки. Навколо нього вирував потік людей. Хтось поспішав на електричку, хтось зустрічав родичів із квітами, хтось просто волав у мобільний телефон, намагаючись перекричати співрозмовника. Дві тисячі сьомий рік шумів, переливався дешевим неоном кіосків і сигналив клаксонами таксі.

Микола зробив крок, і натовп інстинктивно обтік його, немов річкова вода обтікає замшілий валун. Він відчував на собі погляди, швидкі, оцінювальні, колючі. Люди безпомилково зчитували в ньому чужинця. Справа була навіть не в дешевій куртці зі шкірозамінника, яка настовбурчувалася на широких плечах, і не в короткій стрижці, що відкривала ранню сивину на скронях. Це читалося в поставі, занадто прямій, напруженій, готовій до удару.

І в погляді, важкому, спідлоба, який він так і не навчився ховати. — Таксі, командире, недорого, до центру за сотню, — підскочив до нього верткий мужичок у кепці, крутячи на пальці в’язку ключів. Микола повільно повернув голову. Таксист осікся, посмішка сповзла з його обличчя, як погано приклеєні шпалери. Він щось пробурмотів, відступив назад і одразу ж переключився на жінку з валізою.

«Впізнав, — спокійно подумав Микола, — рибалка рибалку». Він рушив до виходу в місто. Рідне місто, якого він не бачив п’ять довгих років. Вулиці змінилися. Замість звичних сірих панельок тепер рясніли рекламні щити, що обіцяли кредити за п’ять хвилин і довічну іпотеку.

По дорогах, розбризкуючи листопадову багнюку, мчали іномарки упереміж з іржавими вітчизняними «Жигулями». З відчиненого вікна тонованої «дев’ятки» на перехресті гуркотів бас якоїсь модної пісні, від якої вібрували шибки в кіоску Держдруку. Микола намацав у кишені зім’ятий папірець з адресою заводу. «Металіст». Там він працював до того, як його життя зробило крутий віраж і полетіло в кювет.

Там був хороший майстер, Петро Ілліч, який обіцяв: «Вийдеш, Колю, приходь, руки у тебе золоті, токарі завжди потрібні». До прохідної він вирішив іти пішки. Потрібно було звикнути до того, що під ногами асфальт, а не утоптана земля плацу, і що ніхто не кричить «Шикуватись!» кожні три години. Ноги гули з незвички, морозне повітря листопада щипало щоки, але Микола вперто крокував уперед, вдихаючи це дивне, тривожне повітря нового життя.

На прохідній заводу все було по-старому. Та сама вертушка, та сама вахтерка з вічним в’язанням у руках. Тільки турнікети поставили нові, електронні. — Кому? — не піднімаючи очей від спиць, буркнула жінка. — У відділ кадрів, з приводу працевлаштування.

Вона підняла на нього вицвілі очі, поправила окуляри в роговій оправі й кивнула на двері праворуч: — Паспорт покажи. У відділі кадрів пахло розчинною кавою та паперовим пилом. За столом, заваленим папками, сиділа молода дівчина з довгими нарощеними нігтями яскраво-рожевого кольору. Вона голосно стукала по клавіатурі старенького комп’ютера, немов намагалася пробити клавіші наскрізь.

— Доброго дня. Голос Миколи пролунав у тиші кабінету занадто голосно і хрипко. Він кашлянув. — Я до вас з приводу роботи. Токарем.

Шостий розряд. Дівчина перестала друкувати, окинула його нудьгуючим поглядом і жестом вказала на стілець: — Трудову книжку, паспорт, військовий квиток. Микола виклав документи на стіл. Верхнім лежав паспорт, а під ним — довідка про звільнення.

Той самий вовчий квиток. Він бачив, як змінилося обличчя кадровички, коли вона взяла цей папірець. Гидлива нудьга змінилася настороженістю. Вона акуратно двома пальцями відсунула довідку вбік, немов та була заразна. — Зачекайте хвилину, — сухо сказала вона і підняла слухавку телефону.

— Тамаро Павлівно, зайдіть, будь ласка, тут складний випадок. Через хвилину в кабінет увійшла повна жінка років п’ятдесяти в строгому сірому костюмі. Начальниця. Погляд у неї був чіпкий і професійний. Вона взяла документи Миколи, швидко перегорнула трудову, затрималася на записах п’ятирічної давності.

Потім подивилася на довідку. Потім — в очі Миколі. — Стаття 111, частина 4, — вимовила вона, не запитуючи, а стверджуючи. — Тяжкі тілесні, що спричинили смерть з необережності. — Я своє відбув, — тихо сказав Микола.

Руки його лежали на колінах, долоні спітніли, але він не ворушився. — Повністю. Майстер Петро Ілліч знає мене, я працював тут, у мене руки… — Руки ми пам’ятаємо, Миколо Вікторовичу, — перебила вона, повертаючи документи. Голос її став м’якшим, але в цій м’якості було більше сталі, ніж у крику наглядача.

— І Петра Ілліча пам’ятаємо, тільки ось немає його більше. Інфаркт торік. А завод тепер — акціонерне товариство, у нас служба безпеки нові правила ввела. Із судимістю, тим більше за такою статтею, ми брати не маємо права. Матеріальна відповідальність, дороге обладнання, самі розумієте.

— Я токар, а не касир, — Микола спробував зберегти спокій, хоча всередині вже піднімалася темна глуха хвиля відчаю. — Я метал точу, а не гроші рахую. — Не годиться, — відрізала вона, вже втрачаючи інтерес. — Спробуйте на будівництво або вантажником на ринок, там документи не питають. На все добре.

Микола підвівся. Стілець рипнув, немов скрикнув від болю. Він повільно зібрав документи, сунув їх у внутрішню кишеню куртки, ближче до серця, яке стукало рівно і лунко, як молот. — На все добре, — луною відгукнувся він і вийшов. На вулиці почав накрапати дрібний мерзенний дощ зі снігом.

Микола підняв комір. Перший удар він прийняв: очікувано, боляче, але не смертельно. Він знав, що так буде. Але надія — створіння живуче, вмирає довго і болісно, дряпаючи нутрощі. Він безцільно брів вулицями, не знаючи, куди податися.

Додому йти не хотілося. «Дім» — це гучно сказано. Кімната в комуналці, яка дісталася йому від матері, що померла за два роки до його звільнення. Сусіди писали, що поховали її скромно, на гроші від продажу її ж швейної машинки. Микола не був на похороні.

Начальник колонії не підписав дозволу на виїзд. «Режим є режим», — сказав він тоді, не дивлячись в очі. Ноги самі привели його в старий район, де цегляні хрущовки стояли упереміж з дерев’яними бараками, що доживали свій вік. Тут час немов застиг у дев’яностих. Ті самі розбиті дороги, ті самі бабусі на лавках, вкриті поліетиленом від дощу, ті самі алкаші біля магазину.

У підвалі кутового будинку горіло тепле жовте світло. Вивіска над входом свідчила: «Ремонт годинників, виготовлення ключів». Літери були виведені від руки фарбою по фанері. Микола штовхнув важкі залізні двері. Дзенькнув дзвіночок.

Старий, мідний, із густим низьким звуком. У ніс ударив рідний затишний запах. Суміш машинного мастила, каніфолі, міцного тютюну і старого паперу. За високим столом, заставленим сотнями дрібних коробочок, сидів згорблений дідок. На лобі в нього була зрушена спеціальна лупа, в руках тремтіли пінцет і крихітна шестерня.

— Зачинено, — проскрипів старий, не обертаючись. — Обід у мене. І совісті у вас немає в таку погоду людей турбувати. — А для старих друзів, дядю Пашо? — тихо запитав Микола. Пінцет брязнув об скло столу.

Старий завмер. Повільно, дуже повільно він стягнув лупу з ока, повернувся на табуреті, що крутився, і примружився. У напівтемряві підвалу його обличчя нагадувало печене яблуко. Все в глибоких зморшках, але з живими ясними очима. — Колька? — невпевнено запитав він.

— Ти, чи що?