Мільйонер відправив розпещену дочку до глухого села: ким вона повернулася через півроку

— Я, дядю Пашо. Старий схопився, перекинувши банку з гвинтиками. Вони з дзвоном розсипалися по підлозі, але він навіть не подивився вниз. Підбіг до Миколи, обхопив його сухими й жорсткими руками, притиснувся щокою до мокрої куртки.

Микола відчув, як клубок, що стояв у горлі від самого вокзалу, почав танути. Він обережно обійняв старого у відповідь, боячись зламати його тендітні кістки. — Живий, повернувся, — бурмотів дядя Паша, плескаючи його по спині. — А я вже думав, не доживу, думав, помру, а годинник твій так і буде лежати. — Який годинник?

— Батьківський, командирський. Ти ж мені його приніс за тиждень до того, як… ну, як сталося все. Пружина там лопнула, я полагодив. Лежить, чекає. Дядя Паша заметушився, потягнув Миколу до столу, змахнув убік інструменти, дістав звідкись із надр верстата електричний чайник і пачку сушок.

— Сідай, сідай, зараз чаю зметикуємо. Купчик такий заварю, мертвого підніме. Розповідай, як ти, куди тепер? Микола сів на хиткий табурет. Тепло підвалу, тікання сотень механізмів на стінах — від величезних із маятником до крихітних будильників — усе це діяло заспокійливо.

Тут час не біг, не летів, він мірно тік, підкоряючись законам механіки, а не людській злобі. — На завод ходив, — сказав Микола, приймаючи кухоль із гарячим, майже чорним чаєм. — Не взяли. Дядя Паша важко зітхнув, похитав головою. — Ясна річ, зараз часи такі, Колю.

Людину за папірцем не бачать. Їм би все блищало, та дешевше. Одноразовий вік настав. Годинники китайські несуть, вони рік ходять і в смітник, а механізм лагодити ніхто не хоче. Душі в речах не залишилося, і в людях теж.

— Мати… — Микола запнувся, це було найважче слово. — Знаю, — кивнув старий, і обличчя його відразу спохмурніло. — Хороша була жінка, Анна Петрівна, свята. Я ходив до неї, поки ноги носили. Допомагали ми їй усім двором, хто чим міг.

Вона на тебе чекала, Колю, щодня у вікно дивилася. Згасла швидко. Лікарі казали, що серце, а я думаю — туга. Туга серце будь-яке сточить швидше за напилок. Микола стиснув кухоль.

Він знав це, відчував. Провина була не гострою голкою, а тупим, ниючим тягарем, який тепер назавжди оселився в грудях. — Ключі від квартири є? — діловито запитав дядя Паша, змінюючи тему. Він бачив, що хлопцеві потрібен час відсапатися. — Є, у сусідки запасні були.

— Забирай, живи, роботу знайдемо. Руки в тебе є, голова на місці, не пропадеш. Головне, не озлобитися, Колю. В’язниця, вона ж не стіни, вона в голові. Якщо вовком на світ дивитися, світ на тебе облаву влаштує.

Вони просиділи ще годину. Дядя Паша розповідав новини двору. Хто помер, хто народився, хто спився. Життя йшло своєю чергою, байдуже перемелюючи долі. Микола слухав, кивав, грів руки об кухоль.

Коли він зібрався йти, старий дістав із шухляди столу годинник на широкому шкіряному ремінці. — Тримай. Ходять секунда в секунду, як серце у молодого. Микола надів годинник. Тяжкість металу на зап’ясті була звичною і заспокійливою.

Це була єдина річ, що залишилася від батька, якого він майже не пам’ятав. — Дякую, дядю Пашо, я зайду днями. — Заходь. І пам’ятай, ти не один. Поки хоч один годинник у цьому місті тікає, час є.

На вулиці вже зовсім стемніло. Ліхтарі горіли через один, вихоплюючи з темряви кружляючі мокрі пластівці снігу. Микола йшов до свого будинку, відчуваючи, як втома навалюється на плечі бетонною плитою. Йому хотілося одного — впасти і заснути. Забути цей день, забути погляди, забути приниження у відділі кадрів.

Він звернув у підворіття, щоб зрізати шлях через двори. Тут було темно, хоч в око стрель. Під ногами хлюпала крижана жижа. Раптом він почув звук. Тихий, жалібний, ледь помітний за шумом вітру — скиглення.

Микола зупинився, прислухався. Звук лунав з-за сміттєвих контейнерів. Хтось інший пройшов би повз, хіба мало хто скиглить у підворіттях міста — кішки, собаки, безхатьки. Але Микола не міг пройти. У нього була дивна особливість, за яку його у в’язниці називали блаженним: він фізично не переносив чужу безпорадність.

Він підійшов до баків, дістав з кишені дешеву запальничку, чиркнув коліщатком. Слабкий вогник освітив купу картонних коробок. В одній із них, стиснувшись у грудку, лежало щось брудне, мокре й тремтяче. Щеня. Зовсім маленьке, місяця два від народження.

Велике, головасте, але виснажене до скелета. Шерсть звалялася, одне око запливло. Воно тремтіло так сильно, що картонна коробка вібрувала. Поруч валявся шматок запліснявілої ковбаси, до якого щеня навіть не доторкнулося. Сил не було.

— Ну, здрастуй, бідолахо, — тихо сказав Микола. Щеня перестало скиглити і підняло на нього здорове око. У цьому погляді було стільки вселенської туги й приреченості, що в Миколи перехопило подих. Він бачив цей погляд сьогодні вранці, в дзеркалі. — Що, теж вигнали? — запитав він, присідаючи навпочіпки.

— Теж пикою не вийшов для цього красивого світу? Щеня спробувало лизнути його руку, але язик був сухий і шорсткий. Воно просто тицьнулося мокрим носом у долоню і затихло, немов віддаючи останні крихти тепла. Микола погасив запальничку. Рішення прийшло миттєво, без роздумів.

Він розстебнув куртку, зняв із себе вовняний шарф — старий колючий материнський подарунок — і акуратно загорнув у нього цуценя. Потім сунув теплий згорток за пазуху, ближче до тіла. Щеня пискнуло і заворушилося, вмощуючись зручніше. — Нічого, брате, — прошепотів Микола, відчуваючи, як маленьке серце б’ється в унісон з його власним. — Прорвемося.

У нас з тобою тепер одна дорога. Він вийшов із підворіття і впевнено закрокував до будинку. У вікнах п’ятиповерхівки горіло світло — жовте, синє, біле. Там за шторами люди пили чай, дивилися телевізор, лаялися і мирилися. Там було життя.

Микола піднявся на третій поверх. Ключ повернувся в замку насилу, довелося навалитися плечем. Двері відчинилися, війнуло затхлістю нежитлового приміщення. Він намацав вимикач. Лампочка під стелею кліпнула і спалахнула тьмяним світлом, освітивши вицвілі шпалери в квіточку, старий сервант із порожніми полицями та фотографію в чорній рамці на столі.

З фотографії на нього дивилася мама, молода, усміхнена, в ситцевій сукні. Микола акуратно дістав цуценя з-за пазухи і поклав його на старий диван. — Ось ми й удома, — сказав він, дивлячись на фото. — Приймай гостей, мамо. Щеня зітхнуло, глибоко, по-людськи, і заплющило очі.

Микола сів поруч, погладив брудну шерсть і вперше за п’ять років відчув, що крижана кірка всередині нього дала тріщину. Він був удома, і він був не один. Ранок почався не з будильника, а з вологого дотику до щоки. Шорсткий язик наполегливо шкріб шкіру, змиваючи залишки сну. Микола розплющив очі.

Прямо перед ним, упершись передніми лапами в груди, сидів учорашній знайда. Відмитий, він виявився не сірим, а пісочно-рудим із білою манішкою на грудях. Живіт у пса роздувся від з’їденої напередодні каші, але очі дивилися вимогливо. — Прокинувся, волоцюго? — хрипко запитав Микола, зсаджуючи цуценя на підлогу.

— Жерти хочеш? Пес у відповідь коротко тявкнув, дзвінко, по-хазяйськи. У порожній квартирі цей звук пролунав як постріл стартового пістолета. Життя тривало. Микола підвівся, потягнувся до хрускоту в суглобах.

Тіло пам’ятало тюремний режим: підйом о шостій, зарядка, перекличка. Тепер переклички не було, але дисципліна залишилася. Він підійшов до вікна. Місто за склом було сірим, насупленим, укритим низьким небом, з якого сипалася крижана крупа. На кухні він заварив залишки чаю, знайдені в шафці.

Цукру не було, хліба теж. У кишені лежали останні триста, видані під час звільнення на дорогу. — Ну що, Туз? — сказав він цуценяті, яке крутилося біля ніг, плутаючись у штанинах. — Ім’я тобі підходить, козирне.

Будемо шукати прожиток. Туз знову тявкнув, погоджуючись. Наступні три дні злилися в одну суцільну смугу принижень. Микола обходив контори, склади, автосервіси. Скрізь повторювався один і той самий сценарій.

Спочатку зацікавлений погляд на його міцні плечі, потім побіжний перегляд документів і, нарешті, скляні очі й фраза: «Ми вам передзвонимо». Вони боялися. Боялися статті, боялися його погляду, боялися того, що він принесе з собою запах в’язниці в їхні затишні офіси з пластиковими панелями і кулерами. На четвертий день гроші скінчилися. Туз вилизав миску до блиску і тепер спав, згорнувшись калачиком на старому пальті.

А Микола сидів на кухні й дивився на остигаючий окріп. Голод підступав нудотною порожнечею в шлунку. Він згадав пораду дяді Паші — не озлобся. Легко сказати. Коли світ повертається до тебе спиною, дуже хочеться вдарити його ножем у цю саму спину.

Увечері він пішов на околицю району, до гаражного кооперативу. Там серед рядів залізних коробок притулилася автостоянка, обгороджена сіткою-рабицею. На воротах висів шматок картону: «Потрібен сторож, доба через дві». Господар стоянки, вірменин на ім’я Ашот, був мужиком тертим. Він сидів у жарко натопленій битовці, курив міцні сигарети й дивився маленький чорно-білий телевізор, де крутили кримінальні новини.

— Паспорт є? — запитав він, не відриваючись від екрана. — Є. І довідка є. Сидів я, — прямо сказав Микола. Втрачати було нічого. Ашот нарешті повернув голову.

Очі в нього були розумні, з хитринкою, оточені сіткою зморшок. Він затягнувся, випустив струмінь диму в стелю. — За що? — Бійка. Не розрахував.

— П’єш?