Непроханий кортеж: свекруха виставила невістку на мороз, але за годину по дівчину приїхали три чорні авто

— Дивись, я все влаштував. Більше ніяких рейсів, ніяких розлук. Будемо жити тільки удвох.

Оксана мовчки пройшла до спальні, дістала валізу, почала складати одяг, не дивлячись на чоловіка.

— Оксанко, ну що ти робиш? Це ж наш дім.

— Твій дім. Мій дім — там, де мене не принижують.

— Але мами більше немає. Вона у в’язниці, ми вільні.

— Вільні? А хто шість років казав мені, що я наговорюю на твою святу матір? Хто не повірив жодному моєму слову? — Оксана закрила валізу, повернулася до чоловіка. — Ти такий самий, як вона. Просто ховаєшся за маскою «доброго хлопця».

Максим упав на коліна і схопив її за руки:

— Прости мене, я був сліпим дурнем. Дай мені шанс усе виправити.

Оксана вивільнилася, взяла валізу.

— У тебе було шість років, щоб виправити. Не виправив.

Вона вийшла з квартири, не озираючись. Максим залишився один серед речей, які нагадували про щасливе життя, якого ніколи не було. На столі лежала довідка про нову роботу. Тепер вона була нікому не потрібна.

День оголошення вироку перетворився на медійний цирк. Біля будівлі суду юрмилися журналісти з камерами, оператори місцевих телеканалів, кореспонденти федеральних видань. Справа про дітовбивство сколихнула всю область. Батьки вимагали справедливості. Громадські організації влаштовували пікети. Зал суду був забитий до відмови. У перших рядах сиділи батьки з того дитячого садка, колеги Анни Волкової, представники прокуратури. Оксана зайняла місце в дальньому кутку, намагаючись не привертати увагу камер. Поруч із нею сиділа Віра Степанівна — сусідка, яка врятувала їй життя.

Тамару Іванівну ввели в зал у наручниках. За два місяці слідства вона сильно постаріла. Волосся посивіло, обличчя вкрилося глибокими зморшками. Але злість в очах не згасла. Побачивши Оксану, вона спробувала рвонутися до неї, але конвоїри міцно тримали.

— Це все вона! Відьма проклята! Через неї я тут сиджу! — Тамара Іванівна кричала на весь зал, плювалася, розмахувала скованими руками. — Спеціально все підлаштувала. Хотіла мене позбутися!

Суддя стукав молотком, вимагаючи тиші.

— Підсудні! Припиніть вигуки або будете видалені із залу!

Але Тамара Іванівна не вгамовувалася.

— Я не винна! Ця стерва мене підставила! Максиме, синку, скажи їм, що мати твоя не вбивця!

Максим сидів в іншому кінці залу, не піднімаючи очей.

Суддя почав зачитувати вирок…