Непроста роль: навіщо літній магнат видав жебрачку за свою онуку і як вона змінила хід переговорів

Того вечора Анатолій сидів удома сам, дивлячись у вікно. Квартира здавалася порожньою без Соні. Дивно: всього кілька тижнів дівчинка прожила з ним, а він уже звик до її присутності. До тихого шелесту сторінок, коли вона читала. До її запитань. До її посмішок.

Задзвонив телефон. Це був Максим Рудін.

— Анатолію, я хотів повідомити: всі документи по дівчинці оформлені повністю. Заповіт зареєстровано, опіку оформлено, рахунок на навчання відкрито. Все під контролем.

— Дякую, Максиме. Ти виконав величезну роботу.

— Це мій обов’язок. Але я радий, що зміг допомогти. Соня — хороша дівчинка. Вона заслуговує на краще життя.

Климович поклав слухавку і знову подивився у вікно. Місто світилося вогнями, життя тривало. Десь там, за містом, у школі-пансіоні, Соня засинала у своїй новій кімнаті. Може, їй страшно. Може, вона плаче. Але вранці вона прокинеться, піде на заняття, зустріне нових друзів. І день за днем будуватиме своє життя. А він зробив усе, що міг. Решта — в руках долі й самої дівчинки.

Минув місяць. Анатолій приїжджав до школи щосуботи. Соня зустрічала його з радістю, розповідала про навчання, про нових подруг, про книги, які прочитала. Вона змінювалася на очах: ставала впевненішою, спокійнішою, щасливішою. Климович бачив, що його план працює. Дівчинка адаптувалася, знайшла своє місце. Олена Григорівна теж регулярно відвідувала її, привозила гостинці, книги, цікавилася успіхами. Соня прив’язалася до неї, була рада зустрічам.

Одного разу, коли Анатолій приїхав до школи, Соня показала йому свої оцінки. Усі п’ятірки. Вчителі хвалили її старанність і здібності.

— Я хочу стати вчителькою, — сказала вона. — Як тітка Олена. Хочу допомагати дітям.

— Це прекрасна мета. Ти впораєшся, — посміхнувся Климович.

Вони гуляли територією школи, і Соня розповідала про свої плани. Вона хотіла вчитися добре, вступити до педагогічного університету, потім працювати з дітьми. Анатолій слухав і радів. Дівчинка, яка кілька місяців тому жила в аеропорту, тепер мріяла про майбутнє. Про справжнє, гідне майбутнє.

— Дідусю, а ви прийдете на мій випускний? — запитала Соня раптом.

Климович завмер. Випускний… Він не доживе до цього дня.

— Постараюся, — сказав він тихо. — Але якщо не зможу, знай, що я буду пишатися тобою. Завжди.

— Ви дуже хворі, так? — Соня зупинилася і подивилася на нього.

— Так. Безглуздо приховувати. Лікарі кажуть, що часу мало.

— Я не хочу, щоб ви помирали, — очі дівчинки наповнилися сльозами.

— Ніхто не хоче. Але це неминуче. Я прожив довге життя. А ти тільки починаєш своє. І це правильно.

Соня обійняла його міцно, відчайдушно. Климович гладив її по голові, відчуваючи, як навертаються сльози.

— Обіцяй мені одне, — прошепотів він. — Обіцяй, що будеш жити повним життям. Вчитися, працювати, радіти. Не витрачай час на горе. Пам’ятай мене, але не залишайся в минулому.

— Обіцяю, — прошепотіла Соня крізь сльози. — Обіцяю, дідусю.

Вони стояли так довго посеред шкільного двору, поки сонце не почало сідати за дерева. Потім Анатолій відвів Соню назад до школи, попрощався і поїхав. Дорогою додому він думав про те, що життя дивовижне. Він міг пройти повз цю дівчинку в аеропорту. Міг не звернути уваги. Міг відмовитися допомогти. Але він зупинився. Послухав. Дав шанс. І в результаті врятував не тільки її — він врятував і себе. Від порожнечі останніх днів. Від безглуздості відходу. Тепер його життя мало сенс. Тому що він залишив після себе не просто гроші й бізнес. Він залишив майбутнє для однієї людини. І цього було достатньо.

Анатолій Климович повернувся додому, ліг у ліжко і заплющив очі. Тіло боліло, сили покидали. Але душа була спокійна. Він знав: він зробив усе правильно. І це було головне.

Минуло три роки. Соні виповнилося тринадцять. Вона вчилася у восьмому класі тієї ж школи-пансіону, куди Анатолій влаштував її колись. За ці роки дівчинка змінилася: виросла, подорослішала, стала впевненішою в собі. Руде волосся тепер було довшим, зібране у хвіст. Сірі очі дивилися на світ спокійно й уважно.

Вона сиділа на лавці в шкільному саду, читаючи підручник з історії. Завтра контрольна, потрібно повторити матеріал. Соня завжди готувалася відповідально. Вона пам’ятала обіцянку, дану Анатолію. Вчилася добре, не підводила…