Непроста роль: навіщо літній магнат видав жебрачку за свою онуку і як вона змінила хід переговорів

Климович посміхнувся. Дивне запитання.

— Мені? Ні. Все гаразд.

— Ви втомилися.

— Я бачу. І ви летіли у справах. У вас діловий костюм, дорога валіза, документи в кишені.

Анатолій здивувався. Спостережливе дівчисько.

— Ну і що? Багато людей літають у справах, але не всі такі… сумні. Ви виглядаєте так, ніби справи йдуть погано.

Климович скривився. Вона має рацію. Справи йшли погано. Але не її це стосується.

— Дівчинко, йди звідси. У мене немає часу на розмови.

Він узяв валізу за ручку і рушив до виходу. Дівчинка пішла поруч, не відстаючи.

— Візьміть мене з собою, — сказала вона раптом, тихо, але твердо.

Анатолій зупинився і подивився на неї здивовано.

— Що?

— Візьміть мене з собою. Я обіцяю, ви не пошкодуєте.

Він розсміявся. Нахабство зашкалювало.

— Дівчинко, ти розумієш, що кажеш? Я не можу взяти тебе з собою. У тебе є батьки, опікуни. Чи ти втікачка з дитячого будинку?

— Немає батьків, — спокійно відповіла вона. — Немає опікунів. Немає дому. Я живу тут, в аеропорту. Вже три місяці.

Климович насупився. Охорона мала давно її помітити.

— Чому тебе ще не зловили?

— Тому що я не жебракую відкрито. Я допомагаю людям з багажем, вони дають мені трохи грошей. Купую їжу, мию руки в туалеті, сплю в затишних місцях. Охорона мене бачить, але не чіпає, поки я не порушую правила.

Анатолій похитав головою. Життя — дивовижна штука. Дівчисько виживає в аеропорту як може.

— Добре, ти молодець, що виживаєш. Але до чого тут я?

— Дівчинка подивилася на нього прямо. — Завтра приїжджає новий начальник служби безпеки. Він перевірятиме територію. Мене точно помітить і відправить до притулку. Я не хочу туди. Там погано.

— Звідки ти знаєш про начальника?