Непроста роль: навіщо літній магнат видав жебрачку за свою онуку і як вона змінила хід переговорів

— Годину, може, дві.

— Добре. Ми почекаємо, — зітхнула Юлія.

Вони вийшли з переговорної, залишивши Климовича, Рудіна і Соню самих.

— Максиме, ти бачиш щось підозріле?

— Поки не знаю. Але поспіх завжди насторожує. Дай мені час. Я перевірю кожен пункт.

Адвокат заглибився в читання. Соня тихо встала і підійшла до вікна. Місто внизу жило своїм життям: машини, люди, нескінченний рух. Вона стояла, притуливши долоні до скла, і дивилася вниз.

— Тобі нудно? — запитав Анатолій.

— Ні. Просто думаю. Про те, що дорослі говорять багато слів, але не завжди говорять правду.

— Ти права, — посміхнувся Климович. — У бізнесі часто так. Тому потрібні адвокати, які шукають правду в документах.

Соня повернулася на своє місце і знову замовкла. Анатолій спостерігав за нею. Дивна дівчинка. Занадто серйозна для свого віку. Цікаво, про що вона думає насправді?

Лаврови повернулися через півтори години. Юлія несла піднос з кавою і печивом. Вона поставила його на стіл, посміхнулася Соні.

— Тримай, дівчинко. Напевно, зголодніла.

Соня взяла одне печиво і тихо подякувала. Юлія сіла поруч з чоловіком, і обидва подивилися на Рудіна.

— Ну що, Максиме Ігоровичу? Знайшли якісь проблеми?

— Є кілька моментів, які потребують уточнення, — адвокат повільно закрив папку. — Зокрема, пункт про перехід активів у разі… непередбачених обставин.

— Що конкретно вас бентежить? — насупився Денис.

— Формулювання занадто розпливчасте. Воно допускає подвійне тлумачення.

— Це стандартна юридична практика, — знизала плечима Юлія. — Ми включили цей пункт для захисту інтересів обох сторін.

— Проте, я хотів би, щоб він був переформульований більш чітко, — наполягав Рудін.

Лаврови знову перезирнулися. Цього разу в їхніх поглядах промайнуло роздратування.

— Добре, — погодився Денис. — Ми можемо внести зміни. Але це займе час. Доведеться узгоджувати з нашими юристами, вносити правки. Може піти кілька днів.

Анатолій відчув, як втома накочується хвилею. Кілька днів. Значить, знову чекати, знову переглядати документи. У нього не було часу на нескінченні узгодження.

— Давайте розберемося прямо зараз, — запропонував він. — Який саме пункт викликає питання?

— Ось тут. Читайте уважно, — Рудін відкрив договір на потрібній сторінці і вказав пальцем на абзац у середині.

Климович нахилився і почав читати. Текст був складним, перевантаженим юридичними термінами. Він кілька разів перечитав абзац, намагаючись зрозуміти суть. Там йшлося про те, що в разі смерті продавця протягом шести місяців після укладення угоди умови оплати змінюються. Конкретно: платежі, що залишилися, переходять в інший статус, який визначається додатковою угодою.

— Я не бачу проблеми, — сказав Денис. — Цей пункт захищає нас від ризиків. Якщо, не дай боже, з Анатолієм Семеновичем щось трапиться, ми не хочемо опинитися в ситуації, коли спадкоємці почнуть переглядати умови.

Логіка звучала розумно. Анатолій знову подивився на текст. Може, Максим перестраховується? Зрештою, ніхто не збирається помирати в найближчі півроку. Лікарі дали рік, може, більше.

— Максиме, ти впевнений, що це проблема? — запитав він.

— Анатолію Семеновичу, я не можу бути впевнений без детального аналізу. Але формулювання насторожує. Воно занадто абстрактне.

— Панове, ми можемо нескінченно сперечатися про формулювання, — зітхнула Юлія. — Але суть у тому, що це стандартний пункт для подібних угод. Якщо хочете, можемо показати інші договори, де використовується схоже формулювання.

Анатолій відчував, що втрачає нитку розмови. Голова гуділа, перед очима пливли літери. Він хотів закінчити це якомога швидше. Повернутися додому, лягти, відпочити.

— Добре, — сказав він. — Давайте підписувати. Максиме, якщо ти вважаєш за потрібне, ми можемо внести правки пізніше, окремою угодою.

Рудін насупився, але промовчав. Денис полегшено посміхнувся і підсунув договір ближче до Климовича.

— Чудово. Тоді почнемо. Ось тут ваш підпис, тут ініціали.

Анатолій взяв ручку. Його рука тремтіла від втоми. Він підніс перо до паперу і раптом почув тихий голос Соні:

— Дідусю, а можна води?

Він підняв погляд. Дівчинка дивилася на нього спокійно, без особливого виразу.

— Звісно. Юліє?

— Зараз принесу, — Юлія встала і вийшла з кімнати.

Анатолій знову опустив погляд на договір. Літери розпливалися. Він часто моргав, намагаючись зосередитися. Юлія повернулася зі склянкою води і простягнула її Соні. Дівчинка випила кілька ковтків і поставила склянку на стіл.

— Дякую.

Климович знову взяв ручку. Зараз підпише, і все закінчиться. Угоду буде завершено. Гроші надійдуть на рахунок. Можна буде спокійно доживати решту днів. Але чомусь рука не рухалася. Він дивився на папір і відчував дивний неспокій. Наче щось усередині нього кричало: «Зупинись! Не поспішай!».

Соня тихо сиділа поруч, склавши руки на колінах. Її обличчя було незворушним, але в очах читалася напруга. Вона чекала чогось. Або боялася чогось. Анатолій відклав ручку.

— Вибачте, мені потрібно трохи часу. Давайте зробимо перерву. Хвилин 15.

— Звісно, — Денис скривився, але кивнув. — Ми почекаємо зовні.

Лаврови вийшли з переговорної.

— Анатолію Семеновичу, якщо ви сумніваєтеся, не підписуйте. Краще перенести на завтра, — сказав Максим Рудін.

— Я не сумніваюся. Просто втомився.

— Адвокат кивнув і теж вийшов, залишивши їх із Сонею наодинці.

Дівчинка мовчала, дивлячись у вікно. Анатолій подивився на неї.

— Соню, що ти хотіла сказати?

— Нічого.

— Не бреши. Ти щось помітила.

— Вони поспішають. Занадто сильно поспішають, — тихо промовила дівчинка.

— Навіщо?

Климович завмер. Вона має рацію. Вони підштовхували його до швидкого підписання. Чому? Угода вигідна обом сторонам. Яка різниця, підпише він сьогодні чи через тиждень?

— Не знаю, — чесно відповів він. — Може, у них свої причини.

— Дідусю, а якщо вам стане погано? Що буде з компанією?