Несподівана знахідка під час реставрації: яку таємницю приховував фундамент старої дзвіниці

Попліткувала тільки.

— Іноді плітки — це все, що у нас є.

Він уже взявся за дверну ручку, коли старенька знову гукнула його:

— Альошо, я згадала дещо щодо Марини твоєї.

Морозов різко обернувся.

— Що?

— Того дня, коли вона зникла… Я її бачила вранці, вона на роботу йшла, повз наш будинок. А потім в обід я у вікно дивилася і бачила, як вона сідала в машину.

Серце Олексія пропустило потужний удар.

— В яку машину?

— Чорна така була. Або темно-синя. Велика, дорога. Марина на тротуарі стояла, а машина під’їхала. Вона сіла, і поїхали.

— Ви бачили водія?

— Ні, далеко було. Тільки машину.

— Ви говорили про це поліції?

— Тоді, вісімнадцять років тому? — Віра Павлівна винувато опустила очі. — Говорила. Тому ж Громову говорила, він опитував сусідів. А він записав і сказав: «Напевно, знайомий якийсь підвіз». Я і не наполягала.

— У Геннадія Громова яка машина була у 2005 році? Не пам’ятаєте?

Пенсіонерка зблідла як полотно.

— Чорний джип. Дорогий, не розбираюся я в них. Великий, блискучий. Він на ньому завжди у справах їздив.

Олексій мовчки кивнув на знак подяки і покинув квартиру.

Вийшовши на вулицю, він глибоко вдихнув прохолодне осіннє повітря, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Пазл остаточно склався: сусідка особисто повідомила молодому Ігорю Громову найважливішу деталь із чорним позашляховиком. Перевертень у погонах холоднокровно поховав цей доказ разом з усім розслідуванням. Вся їхня проклята сімейка була пов’язана круговою порукою.

Хлопець дістав телефон і тремтячими пальцями набрав номер обласної слідчої.

— Алло, це Олексій Морозов. Я вчора давав свідчення у справі про знахідку в храмі. Так, слухаю вас. У мене є інформація. Важлива. Свідок, який бачив мою сестру в день зникнення. Вона сідала в машину. Чорний джип. Такий самий, який був у Геннадія Громова.

На тому кінці дроту повисла важка пауза.

— Ви розумієте, що це дуже серйозне звинувачення?

— Розумію. Тому і телефоную вам, а не в місцеву поліцію.

— Добре. Приїжджайте до мене в Житомир. Сьогодні. Адресу скину повідомленням.

Морозов завершив дзвінок і рішучим кроком попрямував до міжміської автостанції. У пориві гніву він зовсім не звернув уваги на темний позашляховик, припаркований на протилежному боці вулиці. Він не бачив, як людина в поліцейській формі піднесла телефон до вуха і почала доповідати обстановку.

— Ігорю Геннадійовичу, це Павло. Морозов щойно вийшов від старої з третього будинку. Виглядає збудженим. Кудись телефонував. Що робити?