Несподіваний фінал шкільного вечора: як склалося життя найкращої учениці класу

— О, які люди! — Ігор встав і картинно розкрив руки, готуючись стиснути свою колишню однокласницю в міцних обіймах. — Вірко Пугаєва, якими долями? Я думав, ти в такі ресторани не ходиш.

— Здрастуй, Ігорку.

Худорлява жінка з тонким хвостом, зібраним чорною оксамитовою резинкою, у синіх джинсах і коричневій водолазці злегка приобняла свого розвеселілого однокласника.

— А ми тут сидимо гадаємо, куди наша Пугаєва поділася. Опудало наше.

Високий і все такий же рум’яний Сашка П’ятаков скривився у своїй огидній посмішці, яку так добре пам’ятала Віра. А ще вона пам’ятала це жахливе прізвисько. Образливу кличку «Опудало», придуману особисто ним.

Як не намагалася вона відучити однокласників обзивати її так, не виходило. З п’ятого класу і до самого випуску всі хлопці і навіть дівчата називали її тільки так. Не було ніякої жіночої солідарності та спроб захистити її від нападів шкільних хуліганів.

За багаторічною схемою в класі знайшли ізгоя і цькували його. І цим ізгоєм стала Віра. А ось сьогодні їхньому випуску виповнилося тридцять років.

І вони вирішили зустрітися, випити по келиху шампанського, згадати шкільні роки, а заодно влаштувати ярмарок марнославства: показати, у кого що є і хто чого досяг. Колишні однокласниці всі як на підбір одягли свої найкращі сукні та прикраси. В Олі Соколової у вухах блищали маленькі діамантики.

— О, Оль, ти мене прямо засліпила! Як була красуня, так і залишилася! — Ігор відданими очима дивився на своє перше шкільне кохання. — От же пощастило твоєму Славіку!

— Звичайно, пощастило! — Оля усміхнулася і прибрала за вухо пасмо волосся, щоб коштовності було краще видно. — Він ґав не ловив, як ти, от і отримав у дружини красуню. Славка у мене чудовий. Бачив червону машину біля входу?

— Твоя, чи що?