Несподіваний фінал шкільного вечора: як склалося життя найкращої учениці класу

— Та я б шашлику накинув. Але те, як тут готують м’ясо, ніде не готують, — подав голос П’ятаков. — Я б сюди щодня ходив. Але тоді мені потрібно бути директором нафтової свердловини.

Вчергове від свого жарту розреготався П’ятаков.

— А ми, до речі, Опудало, думали, ти не прийдеш. По великій же сумі з кожного збирали. — Ігор присунув до себе тарілку з салатом і накладав без зупинки. — Я ж пам’ятаю, ти вічно без грошей була. Ні на Восьме березня, ні на День учителя, ні на що не здавала. Над кожною копійкою тряслася. А зараз що? Можеш кілька тисяч ось так взяти і викласти на просту вечерю? Мама грошей дала, чи що? А раніше не давала ж, га? Пам’ятаю, як ти булку в їдальні стягнула. І тебе на загальній лінійці відчитували. Зі школи ледь не вилетіла. Тільки врятувало те, що ти відмінницею була.

— Мама померла п’ять років тому, — тихо відповіла Віра, дивлячись ніби крізь нього.

Ігор своєю дурною фразою переніс її в минуле, яке вона так хотіла забути. З батьками вони жили в крихітній однокімнатній квартирці, яку тато отримав від заводу. Це єдине, за що вона і мама були йому вдячні. Батько страждав на тяжку залежність і нерідко піднімав руку на дружину. Чим вона йому не вгодила? Її лагідна матуся, яка все життя пропрацювала в бібліотеці і ніколи ні на кого не підвищувала голосу.

Віра цього зрозуміти ніяк не змогла. Та й хто може зрозуміти чоловіка, який страждав від згубної звички з молодості до самої старості, поки його життя трагічно не обірвалося зимової ночі біля будинку? Двадцять метрів до під’їзду не дійшов. А якби дійшов, тероризував би їх ще невідомо скільки років.

Усі гроші йшли на його залежність, тому Віра ніколи не здавала ні на подарунки вчителям, ні на Новий рік. І булку в їдальні вона дійсно взяла без дозволу. Їй було п’ятнадцять. А що залишалося робити? Вдома тільки картопля і макарони. Навіть цукру не було. А тут піднос з гарячими булками-косичками, посипаними цукром. Тільки-тільки винесли на роздачу. Ось і не втрималася. Схопила, вискочила з їдальні і всю її разом запхнула до рота.

Математичка помітила, зловила, відвела до директора. Потім скандал, прилюдна порка. І так це все було боляче, несправедливо. Віра тоді після цієї жахливої булки мучилася сильною печією. А коли її лаяли перед усіма класами, вона тільки й думала: краще б пиріжок з м’ясом взяла. Або сосиску в тісті. А то булка без нічого, і стільки крику. Батько її теж відсварив. Відходив ременем.

— Я чесна людина. Ніколи нічого ні в кого не вкрав. Не смій ганьбити наше прізвище, погань!

Вірі було дуже прикро. Адже батько ніколи не хвалив її за бездоганне навчання, за перемоги на шкільних і міських олімпіадах з літератури, мови та історії. Ніколи не говорив, що вона прославляє їхнє прізвище. А коли вона вчинила прикрий проступок, тому що просто була голодна, він її ось так побив.

Мама захищала як могла, але теж отримала чимало. Одягалася Віра навіть не скромно, а убого. Якщо на светрі з’являлася дірка, її зашивали. Нове просто не було за що купити. На туфлях і черевиках відставала підошва. Джинси були витерті добіла. Мама купила їй коротку коричневу водолазку, і Віра ходила в ній постійно. Однокласники не любили її і всі роки лише насміхалися. Жорстко висміювали її пошарпаний одяг, худе взуття і куце пальто, в якому вона проходила багато років. І у волосся жуйку кидали, і стілець крейдою розмальовували, і на спину аркуш паперу з написом «Опудало» клеїли. Її кличка і так була образливою, але підлітки не зупинялися, морально знищуючи худеньку, майже завжди голодну Вірочку…