Незвані гості прийшли вимагати чуже. Їхня впевненість випарувалася, коли господар мовчки запер за ними двері

— Мама пирогів передала. З капустою! Ще гарячі. І сказала дякую, що світло на вулиці полагодили — тепер не страшно гуляти.

Вона простягнула тарілку, накриту рушником. Михайло прийняв частування і вдихнув аромат випічки, такий домашній, що від нього ставало тепло всередині. Він кивнув дівчинці, як дорослій.

— Дякую мамі передай. І біжи додому, скоро стемніє. Тобі ще уроки робити.

Дівчинка втекла, а її сміх ще довго лунав на подвір’ї. Михайло відламав шматок пирога і подивився на Березівку. Диміли труби, десь мукала корова, чулися голоси дітей, і з вікна магазину лилася тиха мелодія.

Це був його дім. І тепер тут справді був мир. Він згадав сірі стіни й той день у парку — і зрозумів, що не шкодує ні про що.

Чоловік — не той, хто нападає. Чоловік — той, хто захищає. Цю істину Михайло вивчив міцно і назавжди.

Він доїв пиріг і підвівся. Завтра треба допомогти сусідові перекрити дах на сараї. А післязавтра обіцяли хороший кльов на карася.

Життя тривало — просте, справжнє, зі своїми турботами й радощами. І в цьому житті більше не було місця страху.